Африка на колесах: привітна і цивілізована Ангола

Можливо, пил камерунських доріг, можливо, жорстока і безпощадна Нігерія, можливо канави Габону, але щось примусило нас швидко перестрибнути обидві Конго і прямувати до Анголи. Ця країна обіцяла відпочинок після довгих митарств, манила своїм розміром, цивілізованістю та спокоєм.

Такі очікування не були безпідставними. Чого варте лише знайомство з митницею. Вони сиділи на кріслах і за столами, про які в багатьох хмельницьких ІТ-компаніях лише мріють. Може, в них і кава хороша? Колонія ж португальська, а Португалія – батьківщина відмінного еспресо за 80 центів.

Перетин кордону відсвяткували цілим відром солодких апельсинів за півтора євро. Було вже нерано, ми втомились і почали шукати місце для ночівлі. Кемпінгів дорогою не було (як потім з’ясувалося, в Анголі їх взагалі нема), вибрали простий і охайний готель.

Зустріла нас мила дівчинка з беззубою посмішкою, побігла до мене і стрибнула в обійми. Почала мені щось розповідати на незнайомій мові і посміхатися. Цікаво, чому діти в Африці легше йдуть на контакт і більш відкриті, ніж європейські. Можливо, справа в реакції батьків? В Африці і Азії батьки в цілому лише раді контакту дітей з білими. Мені важко уявити реакцію батьків, якби їхня дитина ось так побігла до чужого дядька на руки в Україні.

Вранці відвідали місцевий супермаркет. Здавалось, там було все, що потрібно. Нам потрібна була лише вода і банани, але за ангольців пораділи.

По асфальтованій дорозі можна було їхати швидко. Ми обігнали черговий пікап на швидкості більше 100 км/год, але він швидко нас наздогнав. З вікна висунулось троє чоловіків, які жестами просили нас зупинитись. Ми вже було злякались, але потім побачили, що вони в формі. Що ми порушили? Обгін через суцільну? Зависока швидкість?

Вони вийшли з машини, два озброєних і командир. Останній поспішив нас заспокоїти: “все окей, ноу проблем”. Виявилося, хлопцям сподобалась машина і вони просто хотіли краще її роздивитися. Почали про неї розпитувати та питати дозвіл заглянути всередину. Ну що ж, нам не шкода, показали.

Поступово ми виїхали на ближчу до океану дорогу та взяли курс на райську (за відгуками) ночівлю. Звернули з асфальту та поїхали грунтовкою. Краєвид був мальовничий, але їхали повільно. Через 30 кілометрів ми виїхали на фінальну піщану секцію, увімкнули 4х4 і почали пробиратись далі. Там, де maps.me показував поворот, його не було, довелось шукати навмання.

Хочу зауважити, що природа Анголи мегакрасива! Тут ми вперше масово побачили загадкові баобаби. Прямо як ті казкові, на малюнках в дитячих книжках. Кожне дерево нагадувало силует людини: хтось карлик, а хтось велетень.

Буквально за 20 хвилин до заходу сонця ми дісталися берегової лінії і зрозуміли: все це було не дарма. Місце райське! Уявіть собі океан, пальми, невеликий пляж, скелі… І нікого крім нас! Щоб від солодкого виду не нудило, рай був злегка розбавлений пластиковими пляшками та різним сміттям з океану. Був в цьому і позитив: зі сміття я визбирав достатньо дров для вогнища. Деякі уламки нагадували планки з корабля. Може, якісь невдахи так і не добралися до берега в якомусь 17 сторіччі?

Тим часом Олена почала готувати традиційну пасту, а я вирішив випробувати давно підслуханий рецепт апельсинів “по-бедуїнськи”. Їх запікають у вугіллі, в ямі, засипаній піском. Вечір був шикарний: паста, вино… І сил вистачило лише спробувати по одній апельсинці. Специфічно, але смачно.

Вранці після сніданку ми вирушати далі. Нас чекала Луанда, столиця Анголи.

Читайте также блог Славы о Мавритании.