Інакший Єгипет: подорож Нілом на лайнері, сучасні пірати та кари єгипетські

Починалося все, як завжди. Київ, січень, холод, сніг. Захотілося тепла і сонця, але не просто повалятися біля моря, а побачити ще щось цікаве. Про круїз Нілом мріяла завжди, але все якось руки не доходили навіть поцікавитися. Тому спочатку був Ґуґль на поміч. Як виявилося, в Україні лише кілька туристичних компаній пропонують подорож Нілом, причому деякі – лише з лютого. А мені хотілося вже. І не морочити голову стикуваннями трансферів та підбором готелів. Тому дзвінок в одну з турагенцій – і я в дамках!
Маршрут був такий: Хургада, переїзд в Луксор, поселення на 4-палубний лайнер, далі – подорож річкою із заходом в Есну, Едфу та Асуан, переїзд в Абу Сімбел, розташований на кордоні з Суданом, повернення в Хургаду.

Корабель і Ніл

Мій лайнер називався Liberty: це була не нова посудина, але бадьора. Заявлені п’ять зірок мали тверду четвірку. Принаймні, в моєму номері все працювало, мало пристойний вигляд, я сказала б, навіть десь походило на антикваріат – в гарному сенсі цього слова. Їжа, обслуговування, напої – все було на рівні. А верхня палуба просто стала моєю штаб-квартирою на той час, коли я не вивчала околиці великої ріки. Зручний шезлонг, невеличкий басейн і яскраве сонце – що ще треба людині для повноцінного релаксу!
Наразі попереду на мене чекали 5 (!) днів та близько 250 км найдовшою річкою світу! 6650 км Ніл несе свою воду у Середземне море (до речі, що називається, задом наперед, бо тече не з півночі на південь, а навпаки).

Якщо узагальнювати, то Ніл – це як Дніпро, тільки з пальмами. Нівроку широченький, із зеленими берегами, пласкими островами, вкритими травою, великими заплавами, повними птаства. Чарівно! Можна годинами сидіти на верхній палубі, споглядаючи неспішну зміну краєвидів.

Нілом курсує багато пасажирських пароплавів. Йдучи один одному назустріч, вони вітаються: сигналять гудком або світлом. Це так зворушливо! І деколи кумедно, коли, наприклад, величезний лайнер має писклявий голосок дитячої сопілочки. Наш Liberty гудів не басом, але солідно, однією нотою соль малої октави.

Якось вже під Едфу лайнер наздогнали пірати – не знаю, хто вони, капери чи буканьєри, але ці громадяни Нілу чіплялися мотузками за корабель і вимагали викуп: купити їхні товари. Закидали їх просто з води. Якісь арабські феміни, але не єгиптянки, все це діло ловили, приміряли і купували. А потім кидали гроші піратам у воду! Наше маленьке товариство сиділо на верхній палубі і мало змогу спостерігати це явище зблизька. І потім, навіть коли ми йшли Нілом вночі, пірати не відставали, а переслідували нас з криками «мадам, мадам, ван долар»!

А нільський захід сонця… Спробую описати словами: небо стає персикового кольору, пальми на його тлі здаються смарагдовими. Сонячне проміння падає на воду і відбивається на гори, розташовані на протилежному березі ріки, забарвлюючи їх ніжно-рожевим відтінком…

Що я побачила під час круїзу

Звісно, Луксор, чи то пак, давні Фіви

Найголовніші та найтуристичніші об’єкти – Карнакський та Луксорський храми. Навряд чи я розповім про ці пам’ятки щось кардинально нове, однак дещо кумедне й цікаве виділю. По-перше, Карнакський храмовий комплекс охороняють ніякі не сфінкси, а бойові барани. По-друге, єгиптяни зображували богів з кривими бородами, фараонів – з прямими (думаю, щоб якось їх розрізняти). Фараонівських дружин зображували значно меншими, ніж фараонів, а єдиній жінці-фараону теж причепили бороду: давні єгиптяни були ще ті сексисти!

Стіни цього комплексу збудовані з піщаника та перекладені шарами саманною глиною – як в Україні в деяких краях. Тобто якщо ми й не брати з єгиптянами, то в гості їздили і досвідом обмінювалися. Дірки в стінах залишили фараонські нащадки, які шукали скарби, але все було вкрадено до них. Словом, дуже схоже на Херсонес, тільки значно ціліший.

У Луксорському храмі Амон-Ра вразили знамениті папірусні колони та залишки 2-кілометрової алеї сфінксів, яка з’єднувала Луксорський храм з Карнакським комплексом. А загалом, правило «якщо ти бачив одну церкву, то ти бачив їх усі» працює й щодо єгипетських храмів.

В Долині царів, розташованій неподалік від Луксора, – до біса різноманітних фараонських гробниць: вони викопані в горах, які мають природну форму піраміди. Наш гід сказав, що поховання облаштовували глибокими, щоб до померлих не дісталися злі духи. Але я думаю, щоб не розікрали всілякі коштовності, які були на царських особах. Ну і щоб мерці не повилазили назад, само собою.

Так от, я оглянула 4 гробниці: Рамзеса IV, Рамзеса IX, Меренптаха та Тутанхамона (окремий квиток). Гробниця Тутанхамона має найкраще збережений стінопис: він такий, як ніби його намалювали вчора – яскравий, чіткий, тільки поцяткований коричневими плямками. Як виявилося, то померлі мікроорганізми, одні з тих, якими отруїлися перші відкривачі поховальної камери.

Тритерасний храм фараона-жінки Хатшепсут – теж одне з чудес світу. Ця ніжна феміна правила Єгиптом твердою руцею аж 20 років. Царство Хатшепсут – це часи економічного розквіту та мирного співіснування з сусідами. Там були якісь складні стосунки з чоловіком і дітьми, але, зрештою, хто сказав, що жінка має бути щаслива тільки в сім’ї? От і Хатшепсут круто керувала країною та власним життям. І, звісно, побудувала власну гробницю – з шиком і розмахом, достойним цариці Верхнього та Нижнього Нілу.
Як кажуть, у правительки був коханий, гробниця якого розташована біля храму Хатшепсут. Стіни поховальної камери вкриті стінописом, який зображує 20 улюблених поз цариці під час заняття сексом. Але це не факт: я туди не підіймалася, тому стверджувати не можу. А наш гід каже, що це взагалі було придумане з метою дискредитації цариці як фараона. Ви ж знаєте цих ревнивих чуваків при владі
Оскільки люди вперто не хотіли визнавати, що ними керує жінка, то й усі її зображення мали відповідний характер: обличчя – з бородою, тіло – чоловіче, тільки губи, ніс та очі – жіночні, за що окрема подяка египетським скульпторам та художникам тих часів. До речі, цей храм був прикрашений сфінксами з обличчям Хатшепсут, але до наших днів дожив тільки один з них.

Зображення будівлі храму, як стверджує наш гід, стало натхненням для створення декорацій до фільму «Мумія»: саме до чогось схожого, яке у картині називалося Містом мертвих, мчав Імхотеп, щоб вдихнути життя в Анаксанамун. Може, це й правильно, бо ця споруда присвячена ще й богині кохання.

Ком-Омбо і храм Себека та Гора

Я сказала б, що це храм найголовнішого нільського крокодила – бога Себека. Будівля, в якій крокодилобогові належить рівно половина маєтку, а на решті жилплощі мешкає його брат Гор, розташована на пагорбі, просто на березі Нілу. Звісно, як і людей, цих божественних чуваків посварило квартирне питання, і Себек вигнав Гора з дому. Потім, правда, довелося кликати його назад, бо злому крокодилобогові люди перестали приносити жертви, а Гор мав популярність і, відповідно, багато їдла.
Храм збудований в епоху Птоломеїв (цих фараонів було аж 13, більше, ніж Рамзесів) архітектором на ім’я Імхотеп. І ні, він не є героєм фільму «Мумія». Оскільки в ті часи Єгипет захопили греки (пам’ятаєте Александра Великого? Був такий войовничий чувак), то в будівлі відчутний деякий грецький вплив, наприклад, колони, крім папірусу, увінчані лотосом та пальмами.

Храм має два входи: між колонами – то дорога богів. Дірка збоку ліворуч – двері для людей. На подвір’ї є величезна яма: це житло для крокодилів. Найбільших та найжирніших після смерті муміфікували. Ці мумії я бачила в музеї крокодилів, за 100 м від храму, але фотографувати там не можна. Ще одна криницеподібна дірка поруч – система оподаткування Верхнього Нілу. Ця яма має сполучення з рікою і показує рівень розливу, залежно від якого нараховувалися податки египетським господарствам. Порівняно чесно і справедливо.

Абу-Сімбел та сімейні храми Рамзеса ІІ

Це місце, заради якого треба було о 4-й ранку випхатися з теплого лайнера, який тільки-но став на якір в Асуані. Я проїхала 560 км, щоб їх побачити – храм Рамзеса ІІ та храм його дружини Нефертарі, найгарнішої жінки тих часів. І побачене було варте кожної недоспаної хвилини та проїханого кілометра.

Гігантські Рамзеси з богами, на тлі яких я не просто маленька, а навіть розміру наночастинки, вражають уяву. Ці колоси мають 20 м у висоту! На фасаді храму Нефертарі теж є скульптури, скромніших розмірів, але від того не менш видатних. Нефертарі справді красуня (дама з великими вухами), та ще й майже такого ж розміру, як Рамзес (ліворуч від неї), що невластиво для єгипетської культури.

Не можу не сказати кілька слів про інтер’єри та не похвалитися світлинами абу-сімбелівських храмів – хоча б тому, що за дозвіл знімати було сплачено 300 египетських фунтів. Храм Рамзеса прикрашений стінописом з життя богів та фараона, а що той постійно воював, то картинки відповідні. Особливо класні колісниці та зображення ворогів – нубійців і хетів. Храм Нефертарі менший і майже не містить батальних сцен, бо присв’ячений богині кохання. Вівтарі в обидвох спорудах зроблені таким чином, що на них падає сонце.

Храмові споруди розташовані на березі рукотворного озера, що теж унікально, бо це печерні храми, тобто збудовані у скелях над Нілом, а наразі перенесені з того місця вище рівня води, яка розлилася, коли з’явилася Асуанська гребля. Для цього під егідою ЮНЕСКО було зібрано 16 млрд доларів, на які було виконано демонтаж, перенесення та відбудову пам’ятників на новому місці. Скульптури були розрізані на частини, а стінопис вирізаний цілими блоками, щоб зберегти унікальні фрески. А що на новому місці печер не було, то будівельники створили металевий каркас, на який закріпили автентичні камені, повністю відтворивши таким чином унікальний шедевр для нас, грішних. Отож милуймося та дякуймо розумникам, які зуміли все це зробити!

Асуан – брама в чорну Африку

Це місто має не одну, а навіть дві греблі: стару, побудовану британцями ще в ХІХ сторіччі, та нову, споруджену фахівцями з Радянського Союзу у 1960-71 рр. Вгадайте, яка більша і для якої довелося затопити купу обжитих земель вздовж Нілу? Однак, без сумніву, користь від цих споруд є: електрика, регуляція розливу Нілу, можливість зрошення додаткових земель тощо. Завдяки появі греблі радянського авторства в Єгипті тепер вирощуть цукрову тростину, банани і рис у промислових масштабах.

Найбільше від людського будівництва постраждали милі моєму серцю крокодильчики: за 20 км від греблі натягнуті спеціальні сітки, через які можуть пропливати лише невеличкі створіння. І тепер ареал їхнього проживання доволі обмежений. А ще суттєво поменшало риби, тому великі й жирні крокодайли не те щоб голодують, але й туристом-роззявою не погребуть, якщо такий раптом впаде з круїзного корабля, які курсують в озері-водосховищі Насер. Ці судна навіть обладнані високими бортами, бо розумні крокодильчики легко застрибують на палубу, якщо нема захисту.

Острів Філе – секретне місце, куди мали доступ лише жерці. Ми дісталися туди на невеличкому старенькому катері, витріщаючись дорогою на чарівні пейзажі. Острів невеличкий, але тут розташовані кілька важливих єгипетських храмів. Наприклад, храм Ізіди, дружини Озіріса, якого брат Сет убив і розчленував на 40 шматків (за кількістю єгипетських міст того часу). Ізіда – сильна богиня, і її святиня змогла пережити багато катаклізмів, навіть провести десяток років у затопленому стані, але найбільше постраждала від навали християн. Всі дірки та покоцані фігури – це робота правовірних послідовників Христа. Вони навіть облаштували тут свою церкву, про що свідчать хрести.

Але насправді найсильніше враження на мене справили не колони та стінопис (без сумніву, видатні та самобутні), а просто загальне відчуття спокою та умиротворення. Здається, я могла б просидіти тут цілий день, втикаючи на річку, скелі, птахів, крокодильчиків, котів… Особливо якщо отаборитися тут з пледиком, пляшечкою пивця чи винця, під щось смачненьке… Словом, я знайшла ідеальне місце для споглядання та самопізнання.

Безперечне місце зла -– асуанські каменярні, де добували базальт – чорний, червоний та рожевий. Саме там вирізали величезні брили, які поставали потім зображеннями фараонів та тріумфальних обелісків, наприклад у Карнацькому чи Луксорському храмах. Саме там загинуло безліч людей, намагаючись опустити чи підняти непосильний вантаж.

Аж ось одного разу майже готовий обеліск, який замовила фараон-жінка Хатшепсут, тріснув, як горіх, причому в кількох місцях. І пішли плітки, що в каменярні оселився злий дух. І такі запеклі, що навіть один з Рамзесів, який замовив тут свою скульптуру, відмовився її забрати. Заборонив навіть рушати її з місця, бо, мовляв, якщо трісне – хто зна, що може трапитися в його царстві.

Але краєвиди на Асуан звідси відкриваються бомбезні! Мені тільки шкода, що ми пробули тут зовсім недовго. Так хотілося б залишитися в цьому гостинному місті ще на кілька днів і повною мірою насолодитися атмосферою лагідного спокою, який створює течія велетенської ріки. Ці гори, яскраве сонце, бездонне небо, Ніл – існують вже тисячі років й існуватимуть ще тисячі, щоб люди закохувалися в ці місця і поверталися сюди знову і знову.

Трохи моря

Чесно скажу, таки є щось відьмацьке в тому, щоб вчора ще працювати в офісі на київській Лук’янівці, а за 12 годин ніжитися під променями єгиптянського сонечка і слухати шепіт червономорських хвильок. Однак коли втікаєш з київської зими в єгипетське літо, будь готовим, що воно раптом перетвориться якщо не на зиму, то на якесь похмуре міжсезоння.

Так і сталося в той день, коли я запланувала морську прогулянку. Добре, що я послухалася поради своєї менеджерки з турагенції, взявши куртку, шкарпетки і навіть шапку. І ні секунди про то не пошкодувала, хоча дорогою на корабель з мене кепкували британці, запитуючи, чи не зібралася я раптом покататися на лижах. Але потім, коли всі мужньо мерзли під холодним вітрюганом, я, натягнувши шапку на очі, спокійненько рибалила. Ми впіймали 3 риби, і це був здобуток всієї групи.

Про котів

Єгипетські коти – це вам не турецькі залюблені муркотальні створіння. Це грізні бойові пантери, леви, ягуари, рисі і ну хто там ще з котячої дрібноти. Вони водяться всюди, де є багато людей: як-от в храмах, готелях, барах і кав’ярнях. Ці войовничі муркани не чекають милостей від двоногих, а нахабно їх вимагають. Причому таким голосним нявом, що леви із заздрощів нервово б’ють хвостами десь у своїх далеких саваннах.

Сиджу я оце в барі. Цей заклад побудований у формі круга і має троє дверей. Вечір. Аж ось у центральні двері поважно заходить таке собі смугасте мурко, від українського дворянина не відрізниш. І починає нявкати. І голос у нього – як єрихонська труба: противний, пронизливий, аж до кісток пробирає. Бармен, миттю вкуривши ситуцію, несе пухнастому рекетирові їдло, бо той в секунді клієнтів розлякає.

Цей нахаба, з’ївши отриманий шмат мняса, поважно виходить, а хвилини за три заходить в інші двері, і знову починає верещати. Ритуал повторюється: бармен несе якесь їдло, кіт все це в секунді змітає і повагом йде геть, щоб за три хвилини з’явитися на порозі третіх дверей… І при цьому ця котяча ґандрабака худа і видовжена, а хвостик, як шило.

В нашому готелі таких мурканів я нарахувала шість – смугасті, попелясті та чорні. І територія в них поділена: чорні тусять біля головного ресторану, попелясті — біля азійського, а смугасті кришують бари. Треба сказати, що ця банда абсолютно мирно співіснує з шоблою пернатих створінь, які окупували басейн та бар біля нього. Мабуть, ці угрупування уклали між собою пакт про ненапад. А загалом навіть не дивно, що в котів тут все гаразд: це ж їхня батьківщина, та й власна богиня Баст не полишає напризволяще.

І про 5 кар єгипетських

Насправді жодна подорож, якою б бездоганною вона не була, має свої маленькі прикрощі. І в моєму випадку вони були ось такими. Ще раз підкрелю: в МОЄМУ випадку. Не узагальнюю.

1. Важким було повернення з Асуана в Хургаду. У програмі було вказано, що це займе близько 8 годин. Насправді ми їхали на авто понад 12 годин, і за 100 км від Хургади наш водій просто здався, сказавши нам, що поки він не поспить хоча б годину, нікуди не поїде. І це було правильно, бо краще ми приїдемо пізніше, ніж, боже борони, не приїдемо ніколи. Думаю, туроператорові слід продумати якісь альтернативні шляхи повернення в Хургаду, бо ці 600 км здалися пасажирам мікроавтобуса всіма 2 тисячами, а серед нас були люди дуже поважного віку.

2. Єгипетські дороги. Загалом, вони в гарному стані, в пустелі – просто прекрасні, в деяких містах – паршиві, як і в Україні. Нам до цього не звикати. Але блокпости! Причому поліцейські, армійські та ще бозна які, де стоять чуваки в бурнусах по п’яти та з автоматами на плечі. Поки ми їхали з Хургади в Луксор, я нарахувала 12 і збилася. Блокпости облаштовані так, що авто чи автобус має знизити швидкість майже до нуля, щоб проїхати ці 200 м. Подекуди перевіряють документи. Все це суттєво затримує і нервує.

3. Єгипетські продавці. Це повний капець! Хапання за руки, перестрівання посеред дороги, намагання будь-що всучити свій товар, просто виводить з себе! Я може б і глянула на якісь прикраси чи одяг, але як тільки ти показав, що маєш інтерес до купівлі, все – ти пропав! Тобі продадуть півбазару разом з ослами, на яких був привезений товар. А ще ж треба торгуватися, бо ціни виставляються на 200% від реальних! Для моєї інтровертної душі це занадто…

4. Система чайових. Тобто треба усвідомити, що за кожен порух бровою ти маєш подякувати – і не словами, а банкнотою. Бажано, не нижче 5 фунтів. Мені не шкода грошей, якщо це справді мало-мальськи значуща послуга. Але ці люди просять заплатити навіть за те, що натисли кнопку на вашій фотокамері. Хоча є й винятки: на власні очі бачила, як в туалет промарширував натовп азійців з кам’яними пиками і ніхто не кинув навіть однієї монети жінці, яка видавала туалетний папір.

5. Жорстка система штрафів за фотографування без дозволу. З цим вийшла цікава історія, дякувати богу, не моя. В Абу-Сімбел з нами їхав американець, і, як виявилося, вчора він вже побував тут і купив дозвіл на фото, причому нібито в касі. А потім єгиптяни перевірили цей документ, і він виявився фальшивим. Американцеві виписали величезний штраф, а сьогодні він приїжджав на упізнання шахрая, якого наче таки затримали. Загалом мораль така: єгиптяни дуже уважно стежать за порядком, в кожному місці є кілька наглядачів, які ганяють фотозайців. І не з усіма можна домовитися. На моїх очах в храмі Нефертарі суворий чувак в бурнусі чихвостив літню китайську пані, яка тільки тихо мурмотіла у відповідь: I’ll pay, I’ll pay. Доволі неприємно, але порушення є порушення.

Але загалом, як сказала моя мудра менеджерка з туагенції, єгиптяни – як дзеркальця: вони просто відображають вашу поведінку і ваше ставлення до них – ви похмурі й вони будуть стримані й суворі, ви чемні, привітні й доброзичливі і вони стають справжніми сонечками. Тому мені, такій собі несміяні, довелося навчитися усміхатися та вести чемні бесіди і, знаєте, все вийшло. Сама собі не вірю, але тепер я майстер small talk та експерт з обміну люб’язностями. Хто б міг подумати!

Читайте також:

Туніс: «вільні люди» бербери, захід сонця в Сахарі та два Карфагени

Перегони Аравійською пустелею, або Де побігати в Дубаї

Древнеегипетскую «Книгу мертвых» продали за рекордную цену