Мандри Бойківщиною: на бульб’яні пироги, до бойківських вечорниць

Дивовижна подорож по Бойківщині, «глухих місцях» Івано-Франківщини — приклад маршрута, за яким можуть мандрувати поціновувачі справжньої аутентики. Така подорож дає змогу побачити найякісніші взірці ремесел та стилі життя карпатців, спробувати власні сили у створенні артефактів. 

«Залізний борщ» та інші смаколики

Пані Оксана вже чекає нас з великими мисками: в одній – картопляне тісто для бульб’яних пирогів, в іншій – вичавлений картопляний сік для «залізного» борщу. Ці дивні страви бойківської кухні туристам можна скуштувати, мабуть, тільки тут — в Дарваївому куті карпатського села Старий Мізунь Долинського району на Івано-Франківщині.

«Бойківські старовинні страви дуже ситі, хоча м’яса у моїх предків майже не було – вони їли правильно, майже «по-вегетаріанські». Жили бідно, але харчувалися повноцінно та збалансовано, — з посмішкою пояснює бойкиня Оксана Клебан, за професією – стоматолог, за новим покликанням – відроджувач бойківського стилю життя та старовинних кулінарних рецептів. Коли пані Оксана перевдягається в прабабусин народний стрій — нагадує горянку, що звикла поратися біля печі.

«Бойки мали картоплю, кукурудзу, житнє борошно та капусту – з того і готували обіди, — розповідає пані Оксана, господиня Дарваївого куту. — Інколи їли баранину і вівець. Свиней різали на Паску, отже вічно споживали старе сало – «бо треба доїсти», і шкварки — для смаку і ситості. Сім’ї були великі – по 8-12 людей, всіх треба прокормити». 

Наприклад, почорніле капустяне листя бойки не викидали – робили так звану «чорну» квашену капусту, яку споживали в будні – вона гірчить, а на свята їли «білу». Використовували лляну олію, яка має багато Омеги 3, пекли житній хліб грубого помелу, а з дорогого пшеничного борошна випікали паски. Злакові на землі бойків росли погано…

Отже королевою бойківського столу завжди була картопля. Її вживали з супом – вприкуску, замість хліба. Бо хліб був глевкий, а бульба – смачна! Наїдків з картоплі існувало дуже багато. Святкова візитівка бойківської кухні – бульб’яні пироги. Подібна страва є у литовців та поляків, але в Західній Україні готується на свій манер.  

Бульб’яні пироги — це великі варені «галушки». Тісто готується просто: у рівній пропорції — варена картопля і натерта сира, віджата від соку, одне яйце (більше і не треба), трішки крохмалю, сіль, перець. Для начинки використовували бринзу або підсолений сир. Робили також бульб’яні пироги з картоплею і грибами, а якщо з яблуками – то смажили, так смачніше.

Пані Оксана готує для туристів тільки старовинні страви – ті, які пам’ятає з дитинства. Тому що знає: створене руками і відпрацьоване іншими господинями на її майстер-класах буде передаватися у спадок наступним поколінням: і бойківська кухня, і стиль буття її предків… Восени у своїй садибі газдиня навіть організовує фестиваль «Бульб’яні пироги бойківські». 

Господиня варить на багатті «залізний» борщ у великому казані – борошняні галушки, замішані на картопляному соці, у молоці з лавром та спеціями. Цю святкову страву доводили до густоти кисіля. Коли такий «борщ» постоїть в алюмнієвій кастрюльці (раніше готували тільки в таких) – набуває сіруватого віддтінку, тому і «залізний». 

А ще пані Оксана пригощає «цепелінами» — голубцями з тертою бульбою, і «токаном» — картоплею звареною разом з дрібною кукурудзяною крупою. Цю страву подають з копченими шкварками, смаженою цибулею, вприкуску з квасним молоком. Неймовірно смачно і зовсім не схоже на банош!

Стати вівчарем на один день

В 5,5 км від села Старий Мізунь є село Новий Мізунь, а за ним —  «кінець географії»: Мізунський водоспад неймовірної краси — на річці Мізунці, яка вважається однією з найчистіших в Україні, тут водиться вибаглива райдужна форель яка живе тільки в дикій природі. Далі — розворот знаменитого Карпатського трамваю і овеча ферма «Дубовий Кут». Цікаве місце в глушині Долинских Карпат – епіцентрі  бойківських земель… Тут можна отримати діджитальну детоксикацію в компанії пастухів. Простіше кажучи – зв’язку мобільного в «Дубовому куті» нема, проте є вівці і їх можна випасати.

А почалося все чотири року тому, коли подружжя Лучківих вирішило висушити частину боліт в цій місцині і заснувати овечу ферму – аби відроджувати старовинну справу. Адже вівці колись були годувальниками багатодітної бойківської родини Лучківих. Вівця – це безвідхідне виробництво (зокрема, з кісток тварин у голодні роки мололи борошно). Сири тоді не робили, бо дванадцятеро дітей молоко випивали одразу. Для довідки: звичайна карпатська вівця дає лише 200 мл молока за одну дійку, а вівці модної французької породи Лакон, які тепер є головними героями сучасної ферми, – до 800 мл молока, з нього тепер роблять делікатесні сири.

Господиня нікого не допускає до виготовлення сирів аби отримати найкращий смаковий та мікробіологічний результат. Але всі бажаючі можуть продегустувати вісім видів органічного овечого сиру. Ціни на цей продукт вражають: 600 грн коштує кілограм твердого овечого сиру, 300 грн – кілограм бринзи, 500 грн – кілограм овечого вершкового масла… Під калинівку, малинівку та місцевий мед, прозорий як сльоза, сири смакують ще краще!

Але найбільше післясмак сиру цінуєш після дня проведеного на пасовищі, де чабануєш разом з псами алабаями, які добре навчені оберігати стадо від вовків. Яскравий штрих: бойки – на відміну від гуцулів – не об’єднувалися у чабануванні вівець. Кожна родина пасла своє стадо окремо.

«Цікаво, що до гостей бойки ставилися з підозрою: до себе в хату не пускали. Що слугувало причиною для такої поведінки поки що з’ясувати не вдалося. Мабуть, якійсь сильний стрес», — розповідає Оксана Лучків.   

Цілком можливо, це були карантинні заходи проти чужаків, адже на вечорниці бойки збиралися всім селом: не тільки веселилися, але і демонстрували ремесла, якими володіли, аби передати свої вміння нащадкам.

Оксана та Василь Лучків з цікавістю досліджують історію бойків. Тому не дивно, що стару хату родини Лучківих вони перенесли з села Новий Мізунь до «Дубового куту» і відновили її згорілу частину. Туристи можуть побачити тут багато старовинних речей, але найбільше вражає звичай будувати бойківські хати на два виходи – аби злий дух зміг вилетіти якомога швидше з оселі! Саме тому в хаті робили часті протяги, але при цьому двері до жилого помешкання не відкривали…

Бойківські звичаї відбилися і на будуванні великої колиби в «Дубовому куті»: вхідні двері тут поділені на верхню та нижню частину і можуть відкриватися як хвіртка або вікно, а замість вікон – ставні: скло у старі бойківські часи на такі вікна не ставили. Чому так – відповіді на ці питання потребують наукових досліджень.

Як викувати ворота, зібрати мед і знайти карпатських вікінгів

Щоб цікаво погостювати на Івано-Франківщині, відчути бойківську аутентику – відвідайте село Шевченкове розташоване вздовж автотраси Долина–Міжгір’я–Хуст і оточене горами з усіх боків. 

На справжній кузні потомственого майстра Володимира Гавриша, який зараз здебільшого створює сходи і ворота неймовірної краси, варто спробувати себе у ролі коваля. Для довідки: аби викувати одні ворота, треба працювати місяць… Безсумнівно, це старовинне мистецтво – найскладніше, оскільки потребує чималої сили, горна зі шкіряним міхом і професійних інструментів. 

Сьогодні більшість ковалів з Західної України, на жаль, виїхали за кордон і змінили цю важку професію на легші заробітки, але Володимир Гавриш продовжує традиції і пропонує своїм гостям для початку забити цвяхи в поліно – атракція виявляється завзятішою за   корпоративні змагання і, до речі, не такою простою, як здається! 

Щоб наблизитися до розуміння глибин бджолярського мистецтва, цікаво послухати інтригуючу оповідь пасічника Миколу Гошовського про устрій бджолиних сімей. Пан Микола дозволяє одягнути на себе захисні костюми і заглянути у вулики, пригощає неймовірно смачними медами з гірських трав, верби або ліщини, ферментованими чаями з виноградного та вишневого листя і… «Карпатським бойківським віскі». 

У селі Шевченкове варто познайомитися з «Вікінгами Карпат» — братами Артемом та Іллею Яковенко-Хансен, переселенцями з Донеччини. Мандруючи Україною, хлопці вирішили залишитися в мальовничому бойківському краї і заснували свою еко-ферму з рідкісними породами свійських тварин. Тут, зокрема, можна побачити німецьких спортивних скакунів, альпійських кіз, вівець модної породи Дорпер із південної Африки – вся ця доглянута спільнота створює чудовий контактний зоопарк.

В альтанці серед тюків сіна добре дегустувати ніжний солоний козиний сир «будз», пухкий домашній хліб з вишуканим шоколадним та вершковим козиним маслом… І слухати розповідь братів Яковенко-Хансен про їх життя, яке вони не захотіли продовжувати в Данії, де колись жив їх дід, бо їм неймовірно сподобалася Бойківщина.

Наспіватися і виспатися у 200-річній бойківській хаті

 

«Вишенька на торті» (як кажуть у наші часи) – це справжні вечорниці у бойківській хаті: з кумедними піснями і запальними танцями. Добре веселитися у пані Іванни Кузеляк в Новошині. У цьому старовинному селищі, яке розташоване за 5 км від дороги на Хуст, є колорит! 

Хто цінує сакральну архітектуру – встигніть помилуватися місцевою дерев’яною тинькованою каплицею, побудованою у XIX столітті на честь скасування панщини (під нею у часи визвольної боротьби були прориті підземні ходи) і дуже цікавою безверхою бойківською церквою!

Недалеко від каплиці знаходиться садиба «Бойківські світанки» розташована у бойківській хаті, збудованій у 1807 році! Здається, з того часу не змінилося нічого. Хоча всі речі у хату зібрала «з усіх усюд» бойкиня Іванка Кузеляк. 

Аби поринути в атмосферу давньої, майже забутої культури бойків, тут можна переміряти столітні бойківські наряди, скуштувати старовинні бойківські страви (пані Іванна готує дуже смачно) і від душі поспівати з місцевими запальними музиками! Звичайно, під справжню бойківську горілку – настояну на кедрових горішках або під «різдвяник» — смачнющу наливку, яку готують з фруктів та ягід. 

Після такого крутого занурення в аутентику варто залишитися у 200-літній бойківський хаті на ночівлю – випити чай з місцевих духм’яних трав, які збирає пані Іванка, послухати її неймовірні розповіді про мольфарів і нарешті вперше в житті виспатися на… соломі.

Як дістатися?

Щоб потрапити в гості до бойків, треба доїхати до залізничної станції Долина або Івано-Франківськ. До всіх локацій краще добиратися на авто. Можна скористатися послугами таксі (у м. Долина є значна кількість операторів) або орендувати авто у м. Івано-Франківську.

Де зупинитися?

Зупинитися на ночівлю можна в «Дарваївому куті» — в будиночках під лісом (розраховані на чотири особи: оренда до трьох днів влітку – 1000 грн. в день (більше трьох днів – 800 грн. на добу), взимку – 1600-1800 грн. на добу), доба на двох в 200-річній бойківській хаті обійдеться в 500 грн. Майстер-класи у зберігачів національних традицій в середньому коштують 100 — 150 грн з особи.

Фото Ксенії Мелешко

Читайте також:

Слегка потускневший бриллиант: резиденция Радзивиллов в Олыке на Волыни

Чем заняться в Моршине: жемчужные ванны, козий сыр на ферме, парки и променады