Спазми, нудота і судоми: що відбувається з тілом, якщо пробігти 160 км

Британський фізіолог і надмарафонець Нік Тіллер написав для порталу The Conversation допис про те, як організм справляється з екстремальними навантаженнями під час забігу на 50, 90 і навіть 160 кілометрів.

Підготовка до надмарафону

Свою «подорож» до надмарафону Тіллер почав 10 років тому, але лише нещодавно зробив другу спробу пробігти неймовірні 160 км. У перший раз чоловікові довелося зупинитися, коли його приятель і компаньйон по забігу раптово втратив зір на 133-му км.

Підготовка до надмарафону була грунтовною. Протягом 6 місяців Тіллер здійснював 5-6 пробіжок на тиждень, сумарно долаючи по 80-90 км. Для тренування загальної витривалості він також включив силові вправи.

«Інтенсивні тренування можуть виснажити організм, позбавивши його життєво важливих поживних речовин, тому моя дієта була всеосяжною і цілеспрямованою. Щодня я споживав 140 г білка і з’їдав багато фруктів і овочів, – пише Тіллер. – Вуглеводами в раціоні можна маніпулювати, щоб організм почав спалювати жир як джерело енергії. Через декілька місяців моя фізіологія змінилася, я став сильнішим і стрункішим».

Шлунок бунтує

Нік Тіллер подолав надмарафонську дистанцію за 26 годин, але шлях до фінішу був зовсім не схожим на впевнену пробіжку переможця.

«Якщо вірити монітору серцевого ритму, досягнення фінішу коштувало мені 11 тис. калорій. Із самого початку перегонів м’язи виявляли невблаганний голод, втамування якого вимагало 200-400 калорій на годину. Але їсти й пити ставало дедалі важче », – пише автор.

Кровоносна система «зосередилася» на м’язах, «забувши» про кишечник, і травна система почала зупинятися. Коли це відбувається, їжа повільніше розщеплюється в шлунку, що викликає спазми, нудоту і біль. З кожним кілометром ці симптоми посилюються, часто стаючи причиною того, що бігуни сходять з дистанції.

З падінням рівня цукру Тіллеру ставало гірше, але, неспроможний пити і їсти, він потрапив у порочне коло.

«Я добрався до пункту харчування на 96-му км і змусив себе поїсти, перш ніж рушити далі. Однак при температурі 30 ºC близько 35% учасників змагання не впоралися з шлунково-кишковими порушеннями і зневодненням. Тільки воля може змусити людину зайти так далеко ».

Довготривала шкода

Крім проблем зі шлунком надмарафонцям загрожує серйозне пошкодження м’язів і суглобів.

«Найбільшої шкоди завдають ділянки спуску. Коли ви воюєте з силою тяжіння, намагаючись сповільнити сходження зі схилу, ваші м’язові волокна буквально рвуться на мікроскопічному рівні. У результаті маркери клітинного пошкодження накопичуються в крові, що викликає в організмі генералізовану запальну відповідь і пригнічує імунну систему, – пише Тіллер. – Вважається, що це збільшує захворюваність на інфекції верхніх дихальних шляхів. Нерідко через декілька днів або тижнів після перегонів у бігунів виникають нежить, кашель і біль у горлі. Я теж не став винятком».

Існує також ризик перечепитися і впасти, який збільшується через втому.

«Моя подруга Керолайн побігла зі мною 120 км, подолала сильне фізичне напруження, але перечепилася через камінь, що стирчав з-під землі, впала і зламала ногу», – констатує автор.

Проблеми із серцем

Нові дослідження показують, що участь у надмарафоні може збільшити ризик серцево-судинних ускладнень. До них належать структурні і функціональні зміни в серці і кровоносних судинах, порушення електричної активності нервів серця і можливе пошкодження серцевої тканини.

«Останні 100 метрів перегонів я закінчив спринтом. За 30 хвилин мої ноги охопила болісна судома, що тривала 3-4 дні. Мені знадобилося близько місяця, щоб знову почуватися нормально, – зізнається Тіллер. – Дослідження показують, що більшість учасників ставляться до ультрамарафону, як до особистого досягнення. Для мене фізичне і розумове випробування варте було того, і я пишаюся досягненням. Звичайно, участь не позбавлена ризиків – але чим більше труднощів, тим бажанішою є нагорода ».

За матеріалами Realist.