Поїзд Харків-Чернівці повзе до станції призначення аж 24 години, роблячи гак через Львів та Івано-Франківськ. Виходить, протягом доби ми побували в усіх модних святкових містах України включно з Полтавою та Києвом (щоправда, тільки на вокзалах).
Місцевий таксист дорогою від вокзалу розповідав про сина, який вже 20 років живе в Харкові, закінчивши чи то медичний, чи то залізничний інститут. За тими родинними спогадами заблукав у павутинні вуличок старого міста. І замість 5-7 хвилин (2,4 км за навігатором) віз нас півгодини, зупиняючись, аби перепитати, куди їхати, у перехожих. Під кінець подорожі ненав’язливо запропонував свої послуги гіда. “Дзвоніть, довезу, куди треба, хоч і в Хотин”. Ага-ага. Після таких блукань хотілося перефразувати анекдот: “А ви точно таксист?”
До родзинки та головної пам’ятки Чернівців —Чернівецького національного університету — ми без пригод дісталися ногами. В путівниках цей об’єкт спадщини ЮНЕСКО називають “українським Гоґвортсом”. “Гаррі Поттера” я не читала і не дивилась, але будівля дійсно магічна. Навіть складно уявити, що сюди щодня приходять звичайні студенти і сплять собі на парах. Серед відомих випускників — Назарій Яремчук (географічний факультет) та Арсеній Яценюк (юридичний факультет).
На екскурсію заздалегідь реєструватися не потрібно, кожної години виходить екскурсовод та забирає бажаючих.
— На одну студентку в нас припадає 0,67 студента, — навів демографічну статистику екскурсовод у кумедній високі шапці. Залами університету він водив нас 45 хвилин, а потім можна було вільно гуляти надворі. Але коли отой “плюс один” відчувається як “мінус п’ять” та сутініє о четвертій дня, не дуже вже й розгуляєшся.
Далі ми гуляли пішохідною вулицею Ольги Кобилянської та й надибали Чернівецький обласний краєзнавчий музей.
— Діти, — кажу, — давайте зайдемо. Бо там цікаво і тепло.
— Не такі ми вже й діти, — нагадали вони. Але з пунктом про “тепло” погодились.
Вийшло ще й безкоштовно, бо виявилось, що кожен другий вівторок місяця в музеї — День відкритих дверей. А тоді був саме такий вівторок.
Займає музей два поверхи. Перші кілька експозицій присвячені фауні та флорі регіону.
— Ви ж фотографуйте! — наполягали музейні доглядачки. — Хай ваша дівчинка стане поруч з оленем або з ведмедиком!
“Ви ж фотографуйте! А оце ви вже бачили? А ось сюди подивіться… А ось це послухайте” – я в шоці! Ніяких “не чіпайте, не підходьте”, як у харківських музеях.
Проте дівчинка (Леся) поруч з ведмедиком фотографуватися відмовилася. Але коли діло дійшло до періоду Австро-Угорщини, дівчатам довелося бути чемними та попозувати під портретами Франца Йосифа та дружини його Сіссі.
Крім портрета, музей має й ліжко цісаря, зроблене з нагоди візиту імператора у Чернівці в 1908 році.
Правда, монарх тоді не приїхав, і на ексклюзивному (хоча, як на мене, завузенькому) ліжечку так ніхто і не спав. Із унікальних меблів ще є схоже на трон крісло митрополита Буковини і Далмації, яке встигло попрацювати за призначенням.
Австро-угорську експозицію можна розглядати вічно. Інтер’єри, посуд, вбрання панянок для прогулянок по вулиці Панській (теперь Ольги Кобилянської), велосипед “гран-бі” з величезним переднім колесом, музична скринька, яка зіграла нам чардаш… Але й інші епохи представлені детально, просто без такої концентрації вишуканих побутових речей.
За дві години ми пробіглися від палеоліту до сучасності, насолоджуючись прицільною увагою співробітників, бо інших відвідувачів не було. Коротше кажучи, вдало зайшли!
У найбільш туманний день перебування в Чернівцях завітали у Музей народного побуту та архітектури просто неба.
Пішки від центру — 4 км. Але краєвиди по дорозі не дуже: стихійний ринок, кладовище, військова частина за високим парканом та колючим дротом, пожвавлена траса. Краще одразу сідати на тролейбус та гуляти вже на свіжому повітрі поміж хатинок) Територія досить компактна, людей традиційно майже не було.
Про тролейбуси. Вони в Чернівцях хоч і старі, але розрахуватися можна карткою, причому ціна буде нижча (4 грн проти 5 готівкою кондуктору). Наче і дріб’язок, але зручно і приємно. Не потрібно, як у Харкові, окремо купувати e-ticket, який до того ж не надає ніяких знижок.
Наступного дня ми підірвалися о пів на сьому ранку. По-перше, на знак солідарності зі школярами України, у яких закінчилися канікули. По-друге, аби встигнути оглянути дві фортеці — Кам’янець-Подільську та Хотинську — покладаючись на громадський транспорт.
Дівчата спочатку співчували однокласникам:
— Бідні, у них зараз алгебра…
Та дуже скоро, здається, почали їм заздрити, бо ті сиділи в теплих кабінетах, а не дубіли від холоду, вивчаючи чудеса України “в полях”.
Я звісно була в обох фортецях, але давно, влітку і на особистому транспорті (автомобіль чи велосипед). Взимку, коли бруківка вкрита кригою, а від пронизливого вітру можна сховатися хіба що у вогкому підземеллі під вивіскою “Катівня” — це зовсім інший дзен. Відчуваєш кожною кісткою, як несолодко доводилося мешканцям тих казкових “вінтерфеллів”.
Перевірено на власному досвіді! Той, хто звик до життя біля батареї, яка попри газову кризу шпарить так, наче за вікном мінус десять, а не плюс один, довго у зимовій фортеці не протримається. Максимум — хвилин сорок. А потім відступить у кав’ярню. Або малодушно викличе таксі: “Заберіть-нас-звідси!”
Окремо згадаю місто Хотин. Виходиш ти на автостанції з метою швиденько прогулятися до фортеці і поїхати собі додому — в Чернівці. Та виявляється, що автостанція не працює, а розклад, приліплений до зачинених дверей, не відповідає дійсності.
— Штат скоротили, залишилась одна жінка, так вона вирішила на роботу не ходити. Нащо? — розповіли місцеві. — Коли треба спитати про автобус, то ми їй просто дзвонимо, та й усе.
Від автостанції до фортеці — десь три кілометри. Дорогою трапилися кілька нотаріальних контор та сервісів “Усе для похорон”. А от з кав’ярнями та туалетами — біда-біда. Послуги для туристів у вигляді глінтвейну та сувенірів почалися уже за шлагбаумом біля фортеці. Під брамою нас зустрів сірий котик, який і супроводжував нас далі, наче гід.
Назад взяли таксі, аби трохи зігрітися і встигнути на автобус, який “здається, має бути о четвертій, якщо його не скасували”.
— Так автостанцію колись відкриють? — з надією спитала я у водія.
— Мабуть, ні, — відповів він. — У нас, якщо вже щось закрили, то знову не відкривають.
Автобус на чотири все-таки був і наш екстрім-тур закінчився, можна сказати, щасливо.
А взагалі, все не так лячно, як я оце написала. Кажу ж, взимку середньовічні вежі особливо прекрасні у своїй задубілій суворості. Просто комусь треба тепліше вдягатися!
Усі фото – Людмила Семиволос
Читайте також:
Маленькі міста — великі враження: куди поїхати на вікенд в Україні
Подорожі — це завжди щось більше, ніж просто переміщення між точками на карті. Це можливість…
Оскільки цифровий ландшафт продовжує розвиватися, з’явилася захоплююча концепція: метавсесвіт. Цей простір віртуальної реальності поєднує в…
Баня — це не просто місце для очищення тіла, а справжній ритуал, що поєднує в…
Для користування домашнім інтернетом велика кількість абонентів віддає перевагу бездротовому з’єднанню. Ця технологія є основою…
Спорт знає безліч рекордів, що вражають складністю. Але є серед них особлива категорія — ті…
Інвестування може бути заплутаним, оскільки існує така кількість варіантів і ризиків. Ціна Ethereum пропонує багатообіцяюче…