• Фото: Олеся Хошобіна
    Блоги

    Перегони Аравійською пустелею, або Де побігати в Дубаї

    Олеся Хошобіна
    Олеся Хошобіна
    Четверг, 15 ноября 2018
    5 493
    Дубаї - це місто, в якому треба побувати хоча б один раз, щоб зрозуміти, що існують інші світи, дуже не схожі на наш. І не тільки архітектурою, державним устроєм чи кліматом, а, найперше, людьми.

    В цьому мегаполісі уживаються поруч діаметрально протилежні культури – мирно співіснують, працюють на добробут країни, часто не будучи її громадянами. Як на мене, цікавий феномен.

    7 відкриттів великого міста

    Це місто – не для пішоходів. І не тому, що тут не облаштовані тротуари чи мало світлофорів. Все це є: продумане і якісне, але відстані між районами чи навіть окремими будівлями така, що пішки пересуватися просто невигідно. Крім того, кому захочеться гуляти під опорами велетенських розв’язок чи мостів?

    Фото: Олеся Хошобіна

    Экспресс-инфо по стране

    Объединенные Арабские Эмираты – государство в юго-западной части Азии, состоящее из семи эмиратов.

     

    United_Arab_Emirates_(orthographic_projection).svg

    Флаг Герб

    Столица – Абу-Даби

    Крупнейший город – Дубай

    Форма правления – Абсолютная монархия

    Территория – 83600 км2 (114-я в мире)

    Население – 9,15 млн чел. (93-я в мире)

    Официальный язык – арабский

    Религия – мусульманство

    ИЧР – 0,835 (41-я в мире)

    ВВП – $399,45 млрд (30-я в мире)

    Валюта – диархам ОАЭ

    Граничит с: Саудовской Аравией, Оманом

    Тут нема затишних маленьких вуличок, де можна годинами бродити, споглядаючи архітектуру кількасотрічної давнини. Це сучасний і дуже динамічний мегаполіс, який вимагає відповідного ставлення та швидкості. Це, звісно, не означає, що в Дубаї нема де прогулятися: тут безліч парків та скверів, спеціальних відпочинкових зон тощо. Просто тут немає того, що я називаю пізнанням міста: коли ти виходиш з готелю і бредеш світ за очі, десь заходячи на горня кави, десь перекушуючи дорогою, і споглядаєш життя людей і будівель. У Дубаї так не вийде: всі свої переміщення краще планувати заздалегідь.

    Це місто, в якому я не зайшла в жоден музей! І це свого роду прецедент. І не тому, що їх тут нема, навпаки, Дубай якраз славиться нетрадиційними підходами до виставок, експонатів, історії створення etc. Просто якось цього разу з освітньою програмою не склалося: хотілося засмагати, купатися, куштувати й пити щось нове, але без пафосу і дидактичності, які супроводжують будь-які музеї, навіть найсучасніші та найкрутіші. І знаєте що? Це зовсім не страшно і почуття провини не терзає. Бо деколи потрібні прості відчуття, яких у нашому складному житті занадто мало. Лише шкода, що не відвідала музей кави, але чим це не привід приїхати наступного разу?

    Фото: Олеся Хошобіна

    Це місто, в якому я роздивилася красу хмарочосів. Чесно кажучи, до подорожі в Дубай я розуміла раціональність побудови висотних будівель, бо розвиток людства диктує свої умови, але особливого захвату від того не відчувала. Бетонні коробки з елементами скла й металу не мають душі, як виплекані старі будинки зі своєю історією. Але тут я раптом усвідомила, що це може бути і є прекрасним, та що там – просто вражаючим! І Бурдж Халіфа, і Бурдж Аль Араб, і Еміратс Таверс, і особливо Дубай Маріна залишили в моєму серці відчутний слід і точно змінили моє ставлення до надсучасної архітектури.

    Це місто, в я кому я полюбила шаверму. Угу, не смійтеся! Насправді тут теж є фастфуд, зокрема мережі Макдональдс та KFC (біля мого готелю ці два заклади навіть розташовані в одній будівлі), але бути в Дубаї і ходити в Мак – некомільфо! Однак що робити, коли ти на пляжі і не хочеш пхатися в дорогий ресторан десь у парку?

    Фото: Олеся Хошобіна

    Тоді – точно в одну з невеликих платок (умовна назва, бо тут наливають тільки каву, чай, соки і воду), розкиданих буквально на кожному кроці будь-якого громадського простору. Тут пропонують бургери, сандвічі, салати і шаверму – з куркою чи яловичиною. Обидві начинки смачнющі, приправлені травами й спеціями. Причому я ні разу не бачила, щоб м’ясо смажилося на таких страшних шампурах, як у нас. Очевидно, воно готується заздалегідь, а потім лише розігрівається й подається в тонкому лаваші (чи як там називається їхній прісний хлібець).

    Це місто, завдяки якому я змінила свою думку про пустелю. Так зване пустельне сафарі, в яке я поїхала, складалося з невеличких перегонів найближчою частиною Аравійської пустелі, серфінгу з барханів та відвідин бедуїнського табору, де ми куштували національну їжу, пили напої, курили шиш (по-арабськи так зветься всім відомий кальян), дивилися танець живота, кружляння дервіша та вогняне шоу.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Так от, я ніколи більше не скажу, що пустеля – це нудне й сіре місце, в якому нічого не відбувається. Насправді це яскравий світ, сповнений звуків і запахів, незвичних відчуттів та емоцій. Для мене пустеля пахла морем і трохи степом, а пісок змінював колір із золотого на рожевий, потім на білий чи сірий, а згодом знову ставав золотим. Піщинки були теплими і переливалися, як вода, з долоні на долоню, і хотілося так завмерти і не рухатися найближчі років сто… А до цього була шалена їзда барханами! Я сиділа на штурманському сидінні і не приховувала свого захвату від крутих віражів, коли пісок віялом розсіювався на всі боки, а авто ковзало юзом по схилу. І голосна арабська музика! І поряд – вродливий водій-араб.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Це місто, де є багато красенів-чоловіків, але їх тут не більше, ніж в Україні. Просто вони переважно смагляві, з гарним волоссям та мають екзотичний вигляд для нашого північного ока, а це, як відомо, і є основою інтересу один до одного.

    Що стосується ставлення чоловіків до жінок, то араби, що називається, витріщаються на білошкірих та світлооких панянок, бо це теж незвично для них. На мене постійно звертали увагу через колір волосся: я отримала безліч компліментів від чоловіків і навіть кілька від жінок, що було особливо приємно.

    Перші дні оце постійне витріщання десь навіть трохи лестило, але здебільшого дратувало, а пізніше вже сприймалося, як надоїдливі мухи влітку: є – і є, куди ж від них подінешся. Однак все дуже чемно, ніхто ні до кого не чіпляється, щонайбільше – обмін посмішками.

    І найголовніше: це місто, в якому взимку – літо! І вже цього мені досить, щоб повертатися сюди ще, і ще, і ще…

    Як побігати в Дубаї

    Збираючись в Дубай, я уважно вивчила тутешні можливості для бігу. І, треба сказати, вони є: кілька облаштованих бігових локацій у парках, на березі Перської затоки та каналів. Є й шикарна доріжка в модняцькому районі Дубай Маріна, яка пролягає повз яхтинг-клуби та дорогі ресторації. Однак все це добро виявилося далеченько від мого готелю. Тому довелося вибирати з найближчого.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Найпершою була ранкова пробіжка такою собі дубайською троєщиною. Біглося повз метро до води – це такий канал, який називається Дубай-крик. Цей морський рукав ділить місто на дві частини: західний Бар-Дубай, в якому жила я, і східну Дейру. Тут є парк, порт для яхт, облаштована набережна і пляж, до я кого я не дісталася. Бігова доріжка тут викладена деревом, як паркетом, і бігти по ній після звичайного тротуару – справжня насолода.

    Але щоб добігти сюди, треба здолати десь 3 км містом. І це, я вам скажу, ще те завдання! О 7-й ранку вже до біса людисьок на вулицях. І туман – як молоко! Гребеш в ньому – і не бачиш далі свого носа. І дихати важко…

    Тротуари тут доволі широкі, але густо заставлені столиками, машинами, горщиками з квітами тощо. І люди… Причому вони не забираються з дороги: некомфортно – твої проблеми. І світлофори – зеленого чекати треба хвилин по 5-7 і, повірте, я не перебільшую. Це дуже втомлює і дратує, бо ти ж не просто стоїш, чекаючи на дозвіл пройти, а біжиш на місці, бо якщо бігаєш, то вже бігай!

    Тому за кілька днів я дісталася до спеціальної крутої доріжки для джоггерів, яка розташована на узбережжі Перської затоки в районі Джумейра. Довжина маршруту – 7 км. Я збиралася пробігти 3,5 км в один бік і повернути назад, зробивши, таким чином, свою сімку.

    Щоб потрапити сюди, я встала ще вдосвіта і загалом добиралася до цього місця понад годину, поклавши в кишеню тільки гроші на квиток та готельний ключ, бо не знала, чи є тут якісь камери схову, щоб залишити речі. Я їх, до речі, так і не знайшла, і це дуже незручно, бо можна було після пробіжки скупнутися в морі, але не тягти ж із собою рюкзак з одягом.

    Доріжка виявилася суперовою: зі спеціальним пружним покриттям зеленого кольору, з розмітками кожні 100 м, з квітами та доглянутими газонами обабіч та кав’ярнями вздовж всього маршруту. Окремий бонус за раннє вставання – майже повна відсутність людей, крім кількох таких же божевільних, як я.

    Біглося на славу. Легкий вітерець гарненько підганяв у спину і приносив неповторний запах Перської затоки. Взагалі, у кожного узбережжя він свій: Чорне море в Криму пахне медом і травами, узбережжя Батумі – кислувато-йодисте, з виразними нотками цитруса, пляжі в Юрмалі – сосново-свіжі, з пісочними тонами, а Перська затока гірко-терпка, солона, з домішками степу чи пустелі…

    Фото: Олеся Хошобіна

    Але все це романтика, а переді мною час від часу виникали суворі реалії, такі, наприклад, як прибиральник, який завзято тер бігову доріжку вологою щіткою, щось наспівуючи собі під ніс. Трохи далі тупцяла літня жіночка: вона не бігла, а просто намагалася швидко йти, але це їй теж не дуже вдавалося, тому вона кожні 100 м сідала на спеціально облаштовані лавочки з парасолями.

    А справжнім «гвоздьом програми» стала підстаркувата пані, яка бігла в самому купальнику: білому бікіні. Не знаю, що вона при цьому відчувала, бо вранці було свіженько, навіть, я сказала б, холодно. А що ця мужня дама рухалася дуже завзято, то шлейки від її бюстгальтера постійно спадали з плечей і вона ще й примудрялася в такт закидати їх назад, посилюючи таким чином фізичний ефект від пробіжки. А ще жіночка мала з десяток-півтора зайвих кіло, тому її рухи були трохи кумедними, обличчя розчервонілося, а дихання нагадувало пихтіння невеличкого паротяга. І мені дуже соромно, але дивитися на неї було весело.

    Фото: Олеся Хошобіна

    А от вродливих чоловіків-бігунів не було. Вірніше, з’явилися, але значно пізніше, коли я приїхала на один з пляжів, через який пробігає трек. Мені захотілося погрітися на сонечку, і тут я їх і побачила: темношкірі, лискучі від поту, хто в навушниках, хто без, але всі, як на підбір, красені! От тільки не зрозуміло, чого оце мордуватися на треку в +27, нехай і вітряних? Але мені навряд чи вдасться розгадати загадкову арабську душу. Може, наступного разу?