Мавританія: як живе одна з найбідніших країн Африки
В Мавританію ми потрапили по обіді. Знаєте, як взимку в Україні перемітає дороги? Тут так само, але замість снігу пісок. Було дуже дивно бачити бульдозер, який чистить дороги. Це ще не буря в пустелі, але таке я бачив лише раз і здалека.
Перша наша ціль – місто Нуадібу, година від кордону. Тут все сумно і дуже бідно. 99% машин побиті. Їздять просто гіперхаотично. Ні у В’єтнамі, ні в Йорданії, ні в Нью-Йорку та навіть і в Києві так не їздять. Після довгих пошуків, знайшли банкомат. Мастеркард не приймає, лише Віза. Нещодавно в Мавританії пройшла деномінація, гроші втратили нолик, але місцеві називають ціни ще в старій валюті — треба уточнювати і рахувати.
В Мавританію я хотів потрапити, тому що це чи не єдине місце, де зараз можна побачити справжню Сахару. А ще тут ходить один з найдовших у світі потягів, що транспортує залізну руду з пустелі в порт.
Сахара і найдовший потяг
Але щойно ми перетнули кордон, як зіткнулися з проблемами. Перша з них – паливо. Його в пустелі нема, а на дюнах можна витратити багато. Друга – безпека. МЗС Британії видає рекомендації щодо відвідування кожної країни, і Мавританія там крім дороги до столиці зафарбована в червоне: радять відмовитись від будь-яких поїздок. Звісно, я уточнював ситуацію в інших оверлендерів, і знайшлись люди, які цим маршрутом нещодавно проїжджали без проблем. Місцеві, включаючи поліцію, теж сказали, що тут безпечно. Тому ми вирішили їхати.
Залишалось дві години до заходу сонця і ми виїхали з асфальтової дороги до тих самих залізничних колій. З перших кілометрів було несолодко. Знайти трек посеред сильного вітру з піском було практично неможливо. Орієнтувались по карті, але по факту їхали просто по залишками слідів то тут, то там. На черговому підйомі я застряг. Передача була занизька для підйому, а колеса недостатньо спущені. Помахали лопатою десять хвилин, підставили “сендплейти” і виїхали. Проїхали ми за годину рівно 3 км. Вітер був просто нестерпний, всі ми в піску. Четвертий день без душа, томились страшно, тому вирішили зупинитись заночувати в пісках.
Перший ранок посеред мавританської Сахари наповнив нас новими силами і хорошим настроєм. Погода теж покращилася, принаймні вітер вже не здіймав стільки піску в повітря, як вчора. 50 км пройшли за дві години, вже без особливих проблем. Ні разу не застрягли. Дорогою зустрічали поодинокі стада верблюдів, пастухів і уламки будівель. Через 100 км натрапили на село. Ми поцікавились у місцевих, чи можна купити “газуаль” (дизель), вони показали нам, в яку сторону “бутік”, де є паливо. Після торгів ми нарешті заправились.
Їдемо далі, до тих самих колій все ближче і ближче. Місцями в піску валяються уламки рельс, які треба об’їжджати. Потяг, що возить руду, довжелезний. Кажуть, буває вагонів 200, це приблизно 2,5 км. Коли ми спали в пустелі, то йшов він так гучно, що здавалось зараз заїде до нас в машину. Ми бачили, як потяг тягне не лише руду, а й верблюдів і людей, які просто сидять на пласкій платформі під ганчірками, що закривали їх від сонця.
Мене наповнювало відчуття досягнутої мети. Як класно, що ми все-таки вирішились проїхати цю дистанцію. Ми побачили добрячий шмат Сахари, який сьогодні дуже не просто подивитись. Хай і помахали лопатами, але побачили зірки, поспілкувались з місцевими, здобули цінний досвід їзди по дюнам.
Остання година по відмінному асфальту і ми в місті Атар, вже затемно. Знаходимо кемпінг, ми тут одні. Нарешті! Душ! Це божественно.
Життя в столиці
Столиця Мавританії – місто Нуакшот. Всі наші зусилля в ньому було спрямовані на те, щоб ні в кого не в’їхати. А ще бажано, щоб в тебе ніхто не в’їхав. Правил фактично немає. Можна їхати на червоний, та взагалі все можна, що тут думати. На шляху до кемпу ми побачили три аварії.
95% машин – мерседеси. Знайти авто з цілими дзеркалами просто нереально, дивно, як вони взагалі їздять. Маршрутки теж старі буси мерседес.
На вечерю ми пішли в кафе. Вперше за всю Африку! Рибка… на березі океана. На останок взяли м’ятний чай під розмови. Хазяїн приніс нам в подарунок пахлави. Шикарно!
Ранок почався спішно. На 9 хотіли попасти в посольство Малі за візою. Поспіхом зібрались, приїхали… Та схопили облизня. Наближається кінець Рамадану і посольство не працювало. Наступний робочий день — понеділок. Стирчати в Нуачоті ще кілька днів нема бажання. Поїдемо в Сенегал…
Але є ще одна справа — нам потрібна страховка авто на наступні країни. Так звана коричнева карта, аналог зеленої в Європі. Хазяїн кемпінгу напередодні дав нам адресу, туди ми і направились прямо з посольства. В результаті купили страховку на три місяці всього за 40 євро.
Задоволені вертаємось на кемп, на годиннику близько 13 – схоже, встигнемо доїхати до кордону. Він закривається о 18-й. Виїхати з міста було дуже проблематично. Місцями дорога – це просто пісок.
З Сенегалом в Мавританії тут є два КПП – один з паромом, інший через дамбу. Ми їдемо на дамбу, адже там, наскільки ми чули, менше корупції і народу. Ночувати зупинились, з’їхавши з дороги в піски з поодинокими деревами. Вирили в піску яму, засипали сухим деревом та нарешті розвели вогонь, вперше за всю поїздку. Запекли картоплю і овочі в фользі, по-бедуїнськи, засипавши гаряче вугілля піском. Напевно, найсмачніша вечеря за всю поїздку.
Не вистачало хіба що пива. Але скоро Мавританія завершиться, а з нею і сухий закон. Якою буде дорога далі ще не відомо. Якою буде Мавританія через 10 років – теж. Але це все поки не важливо – живемо моментом.
Читайте также блог Слави о Марокко.
