Денвер щедрих і милосердних

Я звикла до міських божевільних, до фріків, які мають мене за свою, до жебраків, які мені підморгують. “Ти куриш?” Питає мене чорношкірий підліток з цигаркою за вухом. “А ти хочеш цигарку?” — перепитую. “Ні, я мав на увазі траву. Самому мені буде сумно” — простягає косяк, пропонує розділити на двох. Я усміхаюся і заперечно хитаю головою.

Бездомний, який сидить на сходинках шопінг-центру якоїсь-центральної-авенью з двома сендвічами в руках і дивиться на них так, ніби не знає, що з ними робити, питає: “Ти не голодна?”.

Денвер — місто милосердних і щедрих. Замовляю гарячий чай в Старбаксі, простягаю картку: “Не треба, цей чай для вас безкоштовний” — каже касир з сильним індійським акцентом. Тричі відмовлятись негоже.

Як і кожне велике місто на Далекому Заході, Денвер досі пишається своїми гангстерами і бунтарями. Пишається тихо і трохи сором’язливо — не так, як Лас Вегас, який кожному, хто відвідає його, розповідає історії з кримінального світу. Денвер ховає своїх мафіозі та золоту лихоманку за респектабельними прямокутниками дорогих готелів, бізнес-центрів, за ошатними будиночками. Жодного несмаку і зайвої позолоти.

Денвер — місто одинаків і досконалої геометрії. Колорадо — єдиний американський штат ідеально прямокутної форми. Його столиця всюди має в собі це прагнення до чистих фігур. Провулки, труби, дроти, стовпи, музеї, будинки, стіни, церкви, парки: все підкоряється законам пошуку форми, кутів, ліній.

Я сьорбаю свій чай, і з туристичним рюкзаком іду на електричку до аеропорту.

Денвер — чесне місто. Досить звернути за ріг готелю, де мене минулого року селили коштом престижної програми обміну, і потрапляєш в закамарок, розписаний голими дівками, де прямо по стінах в’ються труби, пахне беконом з найближчої забігайлівки, з одного балкона звисають рушники, а з іншого — банер мистецького фестивалю.

“Кожному місту потрібен свій Нотр-Дам” — думаю я, коли завертаю за наступний ріг. Шпиляста католицька церква з високими склепіннями і вітражами відчинена, хоч п’ятниця. Зазвичай в п’ятницю по обіді церкви зачинені. Я ніколи не була в церкві в Штатах, тому смикаю за позолочену ручку, серед дюжини вірян кілька хвилин слухаю месу. Коли встаю і іду до виходу, не перехрестившись, чорнявий священик глипає на мене ображено. А, може, мені тільки здається.

Заходжу у генделик навпроти і прошу загорнути сендвіч із собою. Я в тій самій тільняшці, яку носила в Арізоні і в Каліфорнії, де мене зазвичай приймають за німкеню. В Денвері в мене по-змовницьки питають з-за прилавка: “Мем, ви росіянка?”. Мне розбирає сміх. Кажу, ні, українка. В хлопчини за прилавком розчарований вигляд. Мабуть, він чекав, що я покажу йому шоу з ведмедями і балалайкою. Sorry, dude. Не сьогодні.

Генделик розвернутий до церкви бічною стіною. Цегла пофарбована начорно, і під портретом Керуака напис: “Будь милосердним щоденно, з усіма, і зрозумієш, що ти і так в раю”.

Галина Герасим вивчає політологію в Сан-Дієґо, Каліфорнія. Притягує бездомних і фріків усього Дикого Заходу

Блог С.Дика Нью-Йорк: первое впечатление