• Фото: Unsplash
    Блоги

    Столиця Середзем’я: як спланувати подорож соло у Стамбул

    Олеся Хошобіна
    Олеся Хошобіна
    Пятница, 5 октября 2018
    6 994
    Це місто на перехресті світів, де так привабливо змішалися різні етноси, культури та традиції.

    Міста – як люди: з кимсь ти дуже близький, майже родич, до когось байдужий, когось просто поважаєш, ще кимсь милуєшся здаля, не наважуючись підійти, а хтось одразу стає рідним на все життя. Ніколи б не подумала, що скажу це про Стамбул. Бо, як не крути, це східне місто, зі своїм характером, особливостями та способом існування. Однак хочете – вірте, хочете – ні, але з першої хвилини, зійшовши з літака на цю землю, я знала, куди мені йти і що робити.

    Якось воно само мене спрямовувало: привело до автоматів купувати Істамбулкарт, щоб вільно пересуватися громадським транспортом, не переплачуючи за таксі, підказувало, куди можна зайти перекусити, щоб мій примхливий шлунок не влаштував страйк посеред короткої відпустки, шепотіло на вухо, де знайти оригінальні й вигідні за ціною подарунки, і де, врешті-решт, найкраща турецька кава.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Экспресс-инфо по стране

    Турция (Турецкая Республика) – государство, расположенное в Юго-Западной Азии и частично в Юго-Восточной Европе.

    Turkey_(orthographic_projection).svg

    Флаг Герб

    Столица – Анкара

    Крупнейшие города: Стамбул, Анкара, Измир, Бурса, Адана, Анталья, Конья

    Форма правления – Парламентско-президентская республика

    Территория – 783562 км2 (36-я в мире)

    Население – 78,74 млн чел. (18-я в мире)

    Официальный язык – турецкий

    Религия – мусульманство

    ИЧР – 0,761 (72-я в мире)

    ВВП – $798,42 млрд (18-я в мире)

    Валюта – турецкая лира

    Граничит с: Грузией, Арменией, Азербайджаном, Ираном, Ираком, Сирией, Грецией, Болгарией

    Кинувши сумки в готелі, я відразу помчала на набережну, бо мене завжди манить до себе море. Зазвичай я вмикаю навігатор і рухаюся за підказками, але цього разу я просто знала, що за старим високим муром буде виїзд, а за ним – море! Воно притягувало до себе тією особливою аурою, якої нема в інших природних проявах, як-от степах чи болотах.

    Я увесь вечір гуляла набережною, залазила на фортечні стіни, величні, хоч і покоцані часом, і не відчувала себе десь далеко. Ну, щонайбільше, у відпустці в Криму. Бо тут так само пахло морем: його вода була такого ж кольору, тільки в імені ховалася інакша палітра фарб – не чорна, а мармурова. Так само гуляли люди, швартувалися кораблі, вешталися коти, а повітря наповнювалося ароматом смаженини: смачний дух струменів від маленьких ресторанчиків та просто від невеличких наметів, де їжу готували на вогні просто неба.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Візантійщина

    Найперше, це Айя Софія – те, заради чого я приїхала у Стамбул. Мені завжди хотілося її побачити на власні очі, бо прочитати про неї я встигла все чи майже все. Велична, містична, загадкова; ця споруда – з тих, заради якої люди повертаються в це місто ще й ще раз, бо завжди знаходиться щось таке, що стає відкриттям саме для тебе.

    Цікаво споглядати те, як у візантійський стиль додавалися пізніші, суто мусульманські архітектурні оздоби: впліталися обережно, щоб не спотворити і не зруйнувати композицію та архітектурний ансамбль. Навіть мінарети – на мій погляд, найбільш характерні ісламські елементи – органічно доповнили загальний малюнок, і сьогодні Айя Софія є частиною мусульманського світу, при цьому не втративши приналежності до світу Константинополя чи Царгорода.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Цікаво було побачити так звану Малу Айя Софію або церкву св. Сергія та Вакса ( так цей храм знають у слов’янському світі). Як традиційно зазначають, це предтеча Айя Софії – вона має таку ж конструкцію, виконана в тому ж стилі, однак значно менша за розмірами. Деякі науковці вважають, що насправді ця споруда ніколи не задумувалася як макет великого храму, а мала своє призначення.

    На відміну від великої, мала Айя Софія – це активна мечеть, куди люди приходять молитися. Туристів сюди пускають, коли нема намазу, а тому я скористалася цією можливістю і побувала всюди, куди можна було зайти.

    Ще одна значна частина Візантійського світу – так звана Мармурова стіна: фортечний мур на набережній Мармурового моря, збудований за часів різних константинопольських імператорів, здебільшого зберігся до наших днів. Він пролягає набережною десь кілометрів на шість і я із задоволенням прогулялася тут першого ж вечора у Стамбулі, навіть видерлася на його вершечок у тому місці, де була дірка в огорожі. Мур наразі трохи причесаний, обсаджений тюльпанами та яскравими весняними квітами й неабияк прикрашає цю частину міста.

    В цей стіновий комплекс колись був вписаний палац Буколеон – і ні, його назва не має нічого спільного з буколіками, а походить від скульптури биколева, встановленої для охорони набережної в часи античності. Сьогодні від цієї імператорської нерухомості залишилися ріжки та ніжки, але навіть з цих руїн видно, що в часи юності це був видатний архітектурний витвір.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Ще особливо сильний дух Костянтинополя витає над Іподромом, на місці якого наразі побудована Блакитна мечеть та розташована площа Султанахмет. Я, як нормальна коняка на перегонах, обскакала всю цю територію і намилувалася і Колосом – гігантським стовпом, і Єгипетським обеліском, найдавнішою спорудою Стамбулу, і Зміїною колоною, яку привезли сюди аж з Дельфів.

    Мало хто знає, але просто поряд з Айя Софією розташована так звана Цистерна Базиліка – гігантське водосховище на 80 тис. кубометрів води. Це велетенський підземний палац з мармуровими колонами, вкраденими з античних храмів. Дві з них мають в основі голови Медузи, доволі страшненькі. Загалом атмосфера та вигляд цієї споруди вражає не менше, ніж наземні храми.

    Османщина

    Власне Стамбул для мене – це, в першу чергу, Блакитна мечеть. Але тут мені не пощастило, бо якраз тривала інтер’єрна реконструкція. Тому я побродила навколо, помилувалася візерунками, порахувала мінарети – їх таки шість, ніхто не вкрав жодного, трохи пофотографувала – та й на тому все. Раджу прийти сюди й увечері: як і Айя Софія, Блакитна мечеть має шикарну підсвітку.

    Неподалік від цих місць розташований палацовий комплекс Топкапі, більш відомий як Сераль. Це величезний маєток з кількома палацами, прийомними та парадними залами, весняними та літніми павільйонами, домашніми мечетями, садом, фонтанами, терасами і гаремом. Жіноча частина Сералю розташована мало не під землю, принаймні, тхне там так, як у погребі чи старій хаті. Сонце туди майже не заглядає, і навіть у євнухів були світліші спальні. Всі приміщення мило декоровані – кахлі, інкрустація, позолота, коштовне каміння – в асортименті.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Якщо взяти трохи праворуч від мечеті Султанахмет і зійти секретними сходами вниз, можна потрапити до невеличкого базару із сувенірами, килимами, прикрасами, посудом тощо. Там гарно гуляється аж до набережної, звідки можна автобусом доїхати до Галатського мосту і перебратися пішки чи на трамваї в іншу європейську частину Стамбула. Тут – Галатська вежа, площа Тасім, вулиця Істікляль та інші привабливі для нашого туристичного ока місця.

    Для мене ж було головним – знайти Музей невинності, заснований турецьким письменником Орханом Памуком. І я його знайшла! Це музей-книжка, присвячений романові «Музей невинності»: на кожен розділ – своя експозиція, всього 83, як і в книзі. Експонати – це поєднання матеріальних речей, картин, фото, відео, цитат та звуків.  Їхавши сюди, я не подумала тільки про одне: тих, хто приходить у музей з примірником роману, пропускають безкоштовно. Ееххх!

    Фото: Олеся Хошобіна

    Азійщина

    Ця частина Стамбула відчутно відрізняється від європейської, хоча відстань між двома берегами – 20 хвилин на поромі. Тут навіть повітря спекотніше чи, принаймні, мені так здалося, коли я вийшла з корабля на берег. Багато нових будівельних майданчиків, втиснутих серед старих будівель, величні мечеті, менше зелені – ось перші враження.

    А потім я побачила циган. Ага, тут вони є, і їх відразу легко ідентифікувати за вбранням – як і у наших широтах, дуже барвисте, а тут яскраве навіть на тлі турецьких панянок, які вбираються у все, що блищить. Ходять між людьми, пропонують квіти і, звісно, мантулять гроші. Інтонації – один в один: самі ми нємєсниє….

    Циганчата чіпляються до перехожих, канючать, і не треба бути поліглотом, щоб зрозуміти чого вони хочуть. Я, правда, кілька разів прикинулася шлангом і зробила вигляд, що не розумію. Відстали.

    Набережна зручна для прогулянок і бігу – навіть є позначена доріжка, однак бігунців тут я так і не зустріла. Вздовж моря об лаштовані спеціальні втикальні місця з подушками та стільцями, щоб сісти чи прилягти, споглядаючи протилежний берег. Можна також сісти в одній із кав’ярень: вони розташовані буквально за три метри від води.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Як мені здалося, люди тут простіші, але й безцеремонніші. Жінки не соромляться штурхонути тебе під бік, якщо ти, на їхню думку, пересуваєшся занадто повільно, або пролізти без черги в туалет, відсунувши тебе ліктем. Чоловіки ж, не криючись, розглядають жінок європейської зовнішності, міряють поглядом, оцінюють. І якщо в своїй частині Стамбула я спокійно пересуваюся містом в темряві, то тут я б не ризикнула…

    Час тут точно тече повільніше, бо я гуляла, побувала на Дівочій вежі, посиділа за кавою, поспілкувалася з циганчатами, пофліртувала з офіціантом, який вирішив, що я з Німеччини, а минуло всього дві години. І я встигла повернутися в Европу тим самим поромом, що привіз мене сюди…

    Трохи прози життя

    Кілька порад тим, хто хоче самостійно спланувати свою подорож до Стамбула.

    Житло. Раджу шукати готель в старій європейській частині міста: у районі Фатіх – і тоді буде близько до Айя Софії, Блакитної мечеті, Сералю, Цистерни та низки інших туристичних місць, або за Галатським мостом, на іншому боці бухти Золотий Ріг – і тоді буде легко дістатися Галатської вежі, площі Таксім (модне місце з магазинами та ресторанами), вулиці Істікляль (щось на кшталт нашого Андріївського узвозу), вірменської церкви тощо. Ціни – від 800-1000 грн за ніч.

    Я мешкала в маленькому сімейному готельчику за 800 метрів від Айя Софії та за 300 метрів від набережної Мармурового моря. Сніданки подавали на терасі, тому ранок починався зі споглядання стамбульських дахів та годування чайок, які зліталися на свіжонакришені булки та хліб. Поруч з готелем є купа малесеньких продуктових магазинчиків, де можна придбати основні продукти та фрукти. Неподалік, ближче до історичного центру, розташовані ресторани та кав’ярні, а також багато магазинчиків з сувенірами, солодощами, подарунками тощо.

    Для тих, хто бігає, приємною інформацією стане те, що на набережній є шикарна бігова доріжка зі спеціальним покриттям, яку я так і не змогла випробувати через застуду. Непоганий трек є на набережній азійської частини міста, але я навіть не уявляю, які там готелі.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Транспорт. Якщо ви в Стамбулі хоча б днів на три, є сенс купити Істамбулкарт і користуватися всіма можливими видами громадського транспорту, крім таксі. Цією карткою може розплачуватися за проїзд необмежена кількість людей, головне, щоб було достатньо грошей на рахунку. Головна перевага – не треба думати про купівлю різних типів жетонів (для метро, трамвая чи порому), а також суттєва економія коштів, бо так дешевше. Придбати карту можна в метро в автоматі або в деяких магазинах, які зазвичай інформують про цю можливість за допомогою реклами. Картка коштує 7-10 лір, одна поїздка на метро\трамваї\фунікулері\поромі – 2-4 ліри.

    Якщо все ж доведеться скористатися таксі, майте на увазі, що різні об’єкти, наприклад, готель, парк та медичний центр можуть мати дуже схожі назви. Тому, щоб уникнути плутанини, водієві слід давати дуже точну інформацію про місце, до якого ви хочете потрапити. Мені, скажімо, довелося покататися в пошуках лікарні, в яку мене направила моя страхова компанія, бо я сказала таксистові тільки назву закладу, і першого разу він привіз мене в готель, розташований на іншому від лікарні кінці міста. Отаке…

    Їжа та алкоголь

    Далеко не в кожному барі Стамбула продається алкоголь! Тому слід бути уважним, якщо захотілося чогось випити. Їжа тут достойна: практично в кожному закладі можна замовити як традиційну турецьку кухню, так і європейську. Бачила також кілька спеціалізованих ресторанчиків – китайських та індійських, але не заходила, бо не є прихильницею цих національних кухонь. Пообідати можна за 25-60 лір, залежно від класу закладу. Мене підкорили супи.

    Щодо турецьких солодощів, то в Стамбулі є цукерні чи кав’ярні, де пропонують тільки традиційні турецькі ласощі – і це круто! Там же можна придбати собі набори на подарунки. Широкий вибір вуличної їжі.

    Фото: Олеся Хошобіна

    Кава – наше все! Її тут багато, на різний смак та гаманець. Кожний поважний заклад пропонує каву машинної варки – різноманітні еспресо, капучино, мокачино, лате та інші, всім знайомі види цього божественного напою, а також каву по-турецьки, що означає зварений напій у турці, з гущею. Така кава зазвичай коштує від 9-12 лір.

    І про котів

    Думаю, всі знають, настільки турки люблять цих пухнастих і з якою повагою до них ставляться. Коти почуваються тут вільно, затишно і безпечно. Є багато місць, де на муркотасиків чекає їжа й водичка. І я ніколи не бачила, що хтось намагався звідкись вигнати кота чи завдати йому шкоди. Але один випадок став натуральним апогеєм апофеозу навіть у моїх очах, засліплених любов’ю до мурканів всіх можливих порід та кольорів.

    Сиджу я оце в ресторанчику, п’ю турецьке пиво. Треба сказати, що столики тут розміщені по обидва боки вузенької вулички, якою рухаються пішоходи. Посеред цього невеликого простору лежить котяка – біла, з чорною плямою на пухнастій дупці і довжелецьким хвостом. А через дорогу навпроти розташований магазинчик килимів, власник якого вже закінчив роботу, зібрав свій товар на візок і тепер тягне його на склад, якраз через цю кав’ярню, де сиджу я.

    Фото: Олеся Хошобіна

    …Підтягує цей чоловік свого воза сюди, бачить кота, який лежить у нього на дорозі, зупиняється і гукає власника ресторанчика. Далі діалог відбувався турецькою, але з міміки та жестів було все зрозуміло, тому зроблю «переклад» українською:

    – Мустафа, твій кіт не дає мені пройти! Забери поганця! – кричить килимар.

    – Абдулла, не чіпай мого кота своїми брудними граблями, я сам! – відповідає ресторатор. Кіт при цьому і вухом не веде, спокійно валяється далі.

    Мустафа виходить зі свого закапелка-офісу, підходить до кицька і каже:

    – Котику мій, може, ти даш дорогу цьому неграмотному шматку килима?

    Кіт, примруживши одне око, видає коротке «няв», що, треба думати, означає «нє».

    – Але ж йому треба завезти свої смердючі килими на склад… – продовжує вмовляти кота хазяїн.

    Кіт при цьому демонстративно мовчить.

    – То, може, молочка? – продовжує бідося. – Чи рибки? Я сам тебе віднесу до тарілочки… – мало не падає на коліна Мустафа.

    Кіт повертає голову, розплющує очі, дивиться на нього, ворушить хвостом, каже «няаааааау», що можна зрозуміти як «ой, ну добре, вмовив» – і знову заплющує очі.

    Мустафа стає на одне коліно, підсовує обидві руки під кота, бере поганця (а той звисає лапами, як ягуляр з дерева) і несе в свій офіс.

    Килимар штовхає воза і йде собі далі.

    Завіса…

    Фото: Олеся Хошобіна

    Отакою була моя стамбульська подорож. Несподівано ліричною, трохи проблемною через хворобу, але захопливою та цікавою. Я не встигла подивитися ще купу всього, принаймні третину від запланованого. А ще ж є мистецькі заклади, як-от театри, концерні зали, нічні клуби врешті-решт. Тому, заледве прилетівши зі Стамбула, я вже мрію про повернення туди, у цю столицю Середзем’я, де так привабливо змішалися різні етноси, культури та традиції. Для багатьох цей блиск та різноманіття – можливість не боятися своєї інакшості та вдала нагода знайти щось оригінальне та приємне у складному та пістрявому світі.