Китайські туристи і люди з автоматами: пригоди українців в Ефіопії

Про всяк випадок ми поцікавились на КПП про ситуацію, і нас запевнили, що проблем нема. Попросили тільки їхати правою смугою дороги, а не як у Кенії.

За кордоном одразу вразили купи сміття на дорозі. Люди дивляться на нас з цікавістю, махають, щось кричать. До такого в Африці ми вже звикли – люди люблять увагу. Але ще через 200 метрів люди почали махати руками аж занадто інтенсивно. І тут ми розуміємо чому: через дорогу, прямо в поліцейський відділок летять камінці. Раптом помічаємо, що всі магазини на цій ділянці дороги зачинені, ні людей, ні машин нема, тільки поліція бігає з автоматами, а десь подалі – окремі групки аборигенів. До нас доходить, що люди не просто хотіли уваги, а показували нам, що їхати далі небезпечно – там сутичка!

Gepostet von Slava Kravchuk am Montag, 17. Dezember 2018

Приймати рішення треба моментально. Дорога одна, і якщо починається заворушка, а ми лишаємося не по той бік, що треба, ризики ростуть в рази. Частина людей махає “їдь вперед”, частина – “їдь назад”. Питаю жестами поліцейського, що біжить поряд з нами, і отримуємо добро прориватись. Газ в підлогу та затамований подих. Пронесло.

На жаль, ситуація в Африці може мінятись щохвилини. На щастя, нам цього разу пощастило. Ще кілометрів 50 від кордону постійно бачимо групи людей з автоматами та військові машини. Далі стає спокійніше. Країна велика, та в цілому спокійна. Як ми дізналися пізніше, менше року тому до влади прийшов новий прем’єр-міністр, якого підтримує 90% населення, і за ці 9 місяців вже відбулося багато позитивних змін. Проте стара влада не хоче здаватись та спонсорує конфлікти в різних куточках Ефіопії. Свідками одного з них ми і стали.

Інтернет в країні досить паршивий. Існує тільки один державний мобільний оператор, і всі сім-карти потрібно купувати в їхніх офісах. Їх небагато, тому черги просто неймовірні – може бути більше 100 людей. Мені пощастило: щойно я зайшов у приміщення, підійшла працівниця і підвела мене до оператора без черги.

Паливо дешеве – приблизно 50 центів за літр, якщо міняти гроші на чорному ринку. Правда, є проблеми з доступністю бензину, символізовані кілометровими чергами тук-туків перед заправками. О так, тут є тук-туки, і їх просто тьма.

За два дні ми добрались у столицю — Аддіс-Абебу. Тут нас чекали візові справи та хороша можливість познайомитись з місцевим життям. Місто виявилось приємним і досить сучасним. Хороші дороги і навіть лінія швидкісного трамвая. Загалом Ефіопії є що запропонувати туристам, але приїжджають сюди мало. Ефіопія – єдина країна в Африці, хіба, крім Ліберії, яка не була колонізована. Місцеві заявляють, що в них було 3000 років правління династії від сина царя Соломона (насправді ні) і дуже цим пишаються.

Але пишаються не лише історією. В Аддісі є чим поживитись. Ми сходили в так званий культурний ресторан – щось середнє між театром та кафе.

На сцені нон-стоп то співи, то танці. Переважно народні, але на догоду новим хазяїнам континенту, китайцям, заспівали навіть пісню їхньою рідною мовою. Передати радість синів Мао словами неможливо. Фотографували, підспівували. Можна подумати, що культурний ресторан – це туристична пастка. Але ні, багато місцевих теж ходить, танцюють, співають. Нам сподобалось.

Gepostet von Slava Kravchuk am Montag, 17. Dezember 2018

Пройшлись і по більш “приземленим” закладам. Скуштували сире порубане м’ясо (кітфо), чічібасу – тісто, підсмажене зі спеціями. На вечерю популярний тібс – підсмажені шматки м’яса. Ну і, звісно, кава. Все специфічно, але смачно. Шлунок наші кулінарні експерименти не оцінив, але все це потрібно було спробувати.

Класно, що туристів практично нема, у всіх закладах, крім культурного ресторану, сиділи лише місцеві. Подекуди навіть меню з латинським алфавітом нема. Незвично було бачити жигулі на вулицях… Їх тут здебільшого використовують як таксі.