Дмитро Комаров: «Мені доводиться забиратися дедалі глибше, щоб здивувати самого себе»

10 років, 11 сезонів, 15 країн і десятки мільйонів глядачів — це визначні здобутки. А ще це чудовий привід поговорити з Дмитром про те, з якими емоціями він зараз дивиться свої перші випуски, як йому вдається щоразу вражати глядачів та підтримувати незмінні цінності програми, за котрі ми її любимо, — чесніть, пошук істини, повагу та добро.

— Святкуючи 10-річчя проекту, ви маєте професійні нагороди, високі рейтинги та любов десятків мільйонів відданих глядачів. Діма, коли все починалося, ви ставили собі таку мету?

— Тоді я не думав ні про десятки мільйонів глядачів, ні про телепроект на одній з перших кнопок країни. Я просто хотів ділитися враженнями та емоціями зі своїх подорожей, яких на той момент було вже дуже і дуже багато, не тільки з друзями на кухні, не тільки з читачами газети і гостями фотовиставок. А для цього потрібен телевізор. Тому я не прагнув до популярності і, чесно кажучи, у мене не було ідеї стати телеведучим. Коли концепція «Світу навиворіт» чітко вималювалася у мене в голові, я вирішив спробувати.

На фото: Індія, свято Холі

— А як змінювався проект за ці десять років?

— Озираючись назад, мені здається, що перший сезон знімався вчора. Ці 10 років промайнули немов дуже яскравий спалах, наче якийсь захоплюючий пригодницький фільм. За цей час я відчув і пережив колосальний обсяг емоцій у подорожах. Відповідно моя здатність говорити «Вау!», дивуватися притупилася. Те, що мені було цікаво 10 років тому, уже нецікаво мені сьогодні. Саме це є двигуном прогресу і основним трансформатором програми, тим, що її змінює. Стало складніше підбирати теми, тому що, приїжджаючи до нової країни, я бачу дуже багато з того, що мені вже добре знайоме. Тарантулів я вже їв і з аборигенами, озброївшись луками, на полювання теж ходив. І мені доводиться забиратися далі, щоб знайти і показати більше.

На фото: Внутрішня Монголія

По-перше, за 10 років саме телебачення дуже сильно змінилося. Змінилися техніка, технології, підхід. Тоді ми не використовували дрони, у нас не було стабілізатора для камери. І тільки, здається, у третьому сезоні у нас вперше з’явилися компактні екшн-камери. А до цього ми знімали навіть не в HD-якості, а на велику телевізійну камеру — таку як у 2000-х знімали новини. Коли з’явилася можливість знімати на професійні фотоапарати, ми, звичайно ж, змінили підхід, і картинка та якість покращилися. Наш оператор Саша Дмитрієв теж за ці роки дуже сильно виріс. Якщо починав він фактично без досвіду в подібних проектах, то сьогодні він — один з найкрутіших операторів країни.

— Переглядаючи перші випуски «Світу навиворіт», у вас не з’являється бажання щось змінити?

— Скажу вам чесно, випадково натикаючись на повтори перших сезонів, мені іноді навіть трішечки не по собі і весь час хочеться зробити зауваження цьому волохатому ведучому. (Сміється). Так-так, ви пам’ятаєте, у перших сезонах у мене було довге волосся. І я постійно хочу підказати цьому хлопцю, що він робить не так і як би зробив я сьогодні. Але це моя суб’єктивна точка зору. Я дуже самокритичний. Утім, і відгуки глядачів, і рейтинги повторів навіть найперших програм підтверджують, що і тоді, і зараз, проект цікавий. Просто трішечки змінюється стиль подачі, з віком змінююся я сам, стає більшим багаж знань, емоцій, що не може не впливати на продукт.

На фото: Болівія, солончак Уюні

— У своїх програмах ви завжди виступаєте за захист довкілля. У чому ще полягають головні принципи «Світу навиворіт»?

— Головний принцип моєї роботи — чесно, щиро і, найголовніше, з цікавістю підходити до того, що я знімаю. Насамперед, я шукаю країну і теми, які цікавлять особисто мене. Здивувавши себе, я, напевно, зроблю цікавий матеріал і для глядача.

Що стосується принципів «Світу навиворіт», то перш за все, це повага до людини і природи. Ми хочемо показати, що найголовніша цінність — це людина, і зовсім не важливо, якого кольору її шкіра.

На фото: Папуа-Нова Гвінея

Захист навколишнього середовища і порятунок лісів — теж дуже важлива тема. У випусках про Бразилію і Амазонські ліси ми не раз її піднімали. Мені сподобалися міркування жителів племен, які все життя провели у джунглях. Якщо запитати їх: «Для чого потрібен ліс?», вони, як правило, відповідають, що ліс — це життя. Якщо не буде лісу — не буде води, не буде води — не буде життя. Якщо подивитися на карту світу і провести віртуальну лінію від Бразильської Амазонії, найбільшого тропічного лісу на планеті, в сторону Африки, то ми побачимо пустелю в тій самій кліматичній зоні. Чому? Бо там немає лісу. Хочеться, щоб це розуміли не тільки племена, для яких ліс — це дім, але і всі люди на планеті.

На фото: Айленд-Пік (Непал)

— У чому для вас головна місія проекту?

— Завдання нашої програми — відкривати телеглядачеві світ у ненав’язливій, позитивній, веселій, пізнавальній формі. На превеликий жаль, близько половини українців взагалі не були за кордоном. Для величезної кількості людей наш проект — це можливість віртуально побувати в екзотичних країнах, спосіб зазирнути туди, де ти сам не побуваєш. Особливо зараз, коли ми всі дуже сумуємо за мандрівками у зв’язку з коронавірусом — це наче розрада, радість. Наш проект як відеопідручник з географії, читати який цікаво. А для багатьох з тих, хто має можливість подорожувати і надає перевагу самостійним поїздкам до екзотичних країн, ми стали своєрідним путівником.

Звідси випливає важливий момент. Розповідаючи глядачам про те, як живуть люди в різних країнах, ми показуємо, що щастя — не в матеріальному, а зовсім в інших речах. Це і є місія нашого проекту. Переглядаючи нашу програму, люди, які скаржаться на життя в нашій країні, змінюють свою думку і говорять: «Господи, як же добре, що ми живемо в Україні». Тому що все насправді дуже добре, особливо, якщо порівнювати з тим, як доводиться жити людям у різних куточках світу. При цьому жителі тієї ж Камбоджі щасливі і зустрічають гостей з посмішкою, тому що просто сьогодні гарна погода, відмінний улов і їхня велика родина повечеряє рибою. Ми показуємо приклади, як можна радіти нематеріальним речам і бути абсолютно щасливим. За що я дуже вдячний багатьом героям нашої програми.

На фото: китайський мегаполіс

— Чи є межа, де ви скажете: «Ні, на це я не піду навіть заради крутих кадрів»?

— Я — людина дуже емоційна, і найяскравіші сюжети знімаються саме на емоціях, коли виникає якась екстремальна ситуація. Але навіть при тому, що часто я здаюся безрозсудним і надмірно ризиковим, я думаю про безпеку і про те, що несу відповідальність і перед своєю сім’єю, і перед глядачами.

Наприклад, організувати інтерв’ю з наркобароном в Бразилії нам допомогли інформатори з поліції та інші помічники, у яких були виходи на потрібних людей. Звісно, ми віддячили їм фінансово за послуги. Нас багато разів попереджали: «Це дуже небезпечно». І перед тим, як ми остаточно потиснули руки, поліцейський ще раз сказав: «Ви можете не повернутися. Ти повинен про це знати. Ти готовий?». Я кивнув головою. Саша теж кивнув.

Коли нас вели на інтерв’ю під дулом пістолета, звичайно, було страшно. Але, не йдучи на ризик, я б ніколи не зняв цей цікавий сюжет. Тому я завжди намагаюся максимально себе убезпечити, як в даному випадку, знайти поліцейських, які обіцяють у самому крайньому випадку прикрити, але все одно не дають жодних гарантій. Це мій стиль життя, і я його ні на що не проміняю. Чи є ця грань, біля якої я скажу «ні»? Напевно, є. Але, як правило, ми знаходимо рішення і алгоритм дій, який усе-таки дозволяє зняти сюжет навіть на межі.

На фото: Уайна Потосі (6088 м), Болівія

— Діма, як складався ваш стиль, який уже став класикою тревел-журналістики? Чи були у вас якісь орієнтири? Можете дати пораду блогерам-початківцям?

— Я ніколи не вчився професійно на телеведучого. Скажу вам більше, я навіть за професією не журналіст. Я журналіст-самоучка, і цього не соромлюся, бо вважаю, що найголовніше — робити те, що ти любиш. Про це я завжди мріяв, і це те, що у мене вийшло.

Якісь орієнтири? Ну, звичайно ж, я дивився всі існуючі на ринку — і нашому, і закордонному — тревел-проекти, тому що просто я це обожнюю. Я виріс на Стіві Ірвіні і, ходячи пішки під стіл, дивився Сенкевича (ведучий програми «Клуб мандрівників» — прим. ред.). Фільми про Індіану Джонса теж полюбляв. Але я ніколи не намагався когось копіювати, я завжди хотів просто бути собою. І це, напевно, найкраща порада для початківців тревел-блогерів: будьте собою, не намагайтеся бути на когось схожими, робіть те, що вам цікаво і на чому ви добре знаєтеся. І не тому, що це, наприклад, вигідно чи прибутково.

Я ніколи не читаю текст з папірця, бо знімаю сюжети на ту тему, в якій я добре розбираюся і яка мені самому цікава. Звичайно, я готуюся до зйомок. Перед тим, як поїхати до Китаю, я читаю книги про цю країну, статті та всілякі матеріали, дивлюся фільми. Ця інформація укладається у мене на полицях у голові, а потім у потрібний момент вона спливає.

На фото: Папуа-Нова Гвінея

— Чим вам доводиться жертвувати заради програми?

— Звичайно, насамперед особистим часом і часом, який я проводжу з близькими людьми. Я по півроку не буваю вдома, до весілля я рідше бачив своїх батьків, брата і сестру, ніж міг би бачити. Зараз я ще рідше, ніж міг би, бачу свою дружину. На щастя, вона мене повністю розуміє і підтримує, і для нас це не перешкода. У всіх програмах і у всіх інтерв’ю я підкреслюю, що сім’я — це найголовніша цінність, яка є у кожної людини.

Тому це досить серйозна жертва. Але я — фанат своєї професії і відданий своїм глядачам. Я дійсно дуже ціную те, як вони до мене ставляться і вдячний за інтерес до програми. Значить те, що я роблю, я роблю не даремно.

Дмитрий Комаров

На фото: Індія

— Здається, це ваша суперздатність. Як вам вдається знаходити спільну мову з абсолютно різними людьми і налаштовувати їх на відвертість?

— Відповідь проста: я до будь-якого героя і просто людини ставлюся з великою повагою і спілкуюся з нею так, як хотів би, щоб спілкувалися зі мною. Є така проблема у деяких мандрівників і журналістів: приїжджаючи в місця, які прийнято називати дикими, вони проявляють огиду, відверто бояться, намагаються зайвий раз не доторкнутися рукою, гидують місцевими делікатесами, називають людей «дикунами». У моєму лексиконі це слово може використовуватися хіба що жартома, бо куди б ти не приїхав, перед тобою насамперед людина, навіть якщо вона гола і ніколи не залишала межі свого лісу. І вона теж хоче, щоб її поважали і ставилися до неї по-людськи. Звичайно ж, якщо житель племені бачить, що до нього приїхали просто, щоб зробити селфі, наче з мавпою, він буде відповідати взаємністю і не буде сприймати гостя з повагою та не буде розкриватися.

У мене принцип інший: куди б я не приїхав, я спілкуюся з людиною на рівних. І навіть у найбільш ізольованих племенах намагаюся показати: ми з тобою — люди, ми однакові. І у тебе, і у мене дві руки, дві ноги, очі, вуха… Так, ми говоримо різними мовами, так, у нас різний колір шкіри. Але ми однакові, і у нас рівні права. І, ви знаєте, це працює. Особливо в племенах. Коли люди бачать, що приїжджий іноземець сідає з ними за один стіл, їсть їхню їжу, вітається за руку, спить з ними в одній хатині і живе їхнім життям, тоді люди розкриваються, бар’єри зникають і починається справжня відверта розмова. Дуже часто ми навіть не починаємо знімати одразу, приїхавши в поселення. Спочатку заводимо дружбу, даруємо подарунки, спілкуємося, до нас звикають. І після цього починається найцікавіше, коли люди розкриваються, починають ділитися найінтимнішими секретами.

На фото: Внутрішня Монголія

— Діма, а як звичайному туристу побачити країну хай не навиворіт, але все ж з максимально нетуристичного боку за кілька днів?

— Відповідь очевидна: потрібно уникати найпопулярніших туристичних місць. Не бійтеся відкривати свої власні маршрути — ідіть в сторону від людних вуличок і побачите, як живе місцеве населення. Звичайно, якщо країна досить безпечна. Приїжджайте і поспілкуйтеся з місцевими — вони завжди розкажуть багато цікавого. У тому числі зможуть порадити, куди піти, де поїсти. Будьте відкритими і не бійтеся відкривати для себе світ.