Мардін: місто в Туреччині, де навіть самі турки не бувають
Українці давно посідають перші місця в туристичному потоці Туреччини, тож турки вже вивчили і «дякую», і «до побачення». У якийсь момент починає здаватися, що ми знаємо про Туреччину все. Навіть найзатятіші пляжники вже бували в Каппадокії, а любителі шопінгу вивчили всі визначні пам’ятки Стамбула. Але є місця, куди й самі турки забираються рідко. Одне з таких місць – місто Мардін, що славиться своєю давньою християнською історією і неймовірною артукідською архітектурою.
Мардін ховається на самому півдні Туреччини, так близько до Сирії, що з більшості будинків видно сирійську долину. Близькість до воюючої країні не додає туристичної привабливості місту, але воно варте того, щоб знехтувати гіпотетичною небезпекою.
Для нас Мардін був перевалочним пунктом – тут легко знайти потрібний готель і легко дістатися до цікавих для нас локацій: Мідьят, монастир Мор Габріель, Монастир Дейрулзафаран, фортеця Дара, Хасанкейф. Але Мардін цілком може бути єдиною метою подорожі на південь Туреччини. Тут фантастична архітектура, давня історія, смачна їжа, безліч старих церков і кілька незвичайних мечетей. У цілому, на місто варто витратити від одного до трьох днів.
Колись це селище на горі Ізала входило в ассірійську імперію, пізніше, з падінням ассірійців, у Римську, ще пізніше було частиною Осроенського царства, а потім частиною сассанідської Персії. Після цього була Османська імперія, тепер ось Турецька Республіка, але місту, здається, абсолютно байдуже, хто бере на себе честь володіти ним. Місто продовжує жити своїм тисячолітнім укладом, хоч би яка влада ним правила.
Ми добиралися до Мардіна на літаку зі Стамбула. Квиток – усього 18 доларів. Аеропорт у них дуже маленький, тому Havabus (стандартні трансферні автобуси від аеропорту до міста) не ходить. Ми планували сісти на маршрутку з Кизилтепе, що мала їхати саме повз аеропорт, але виявилося, що там є маленькі долмуші (маршрутки). Щоб сісти на них, треба вийти до траси і сказати оточуючим: «Мардін?» – і тебе посадять куди треба. Проїзд коштував 3,5 турецькі ліри з носа.
Мардін складається з двох великих частин: старого міста на горі та нового міста біля підніжжя. Насамперед ми вирішили відвідати Касимов медресе. Воно стоїть віддалік від центру міста. Це найстаріше медресе в Мардіні, а взагалі їх тут кілька. Місто маленьке, але охочих навчатися тут завжди було багато.
Це було збудовано у 12 столітті:
Це медресе примітне тим, що тут ніколи не викладалася релігія, а лише загальноосвітні науки. Це дивно, тому що медресе – освітні центри мусульман, де викладається переважно мусульманська теологія і супутні науки. Часто вони будувалися поруч з мечеттю і становили єдиний комплекс (Касим медресе також має мечеть).
Медресе для відвідування безкоштовнк, як і більшість релігійних об’єктів. Там весь час ходять місцеві туристи і фотографують види, що відкриваються на долину з даху.
Оглянувши всі можливі закутки в медресе, ми рушили вгору, в місто. Купити карту виявилося нерозв’язним завданням: у магазинах нас усі відправляли в музей за картою, а в музеї карти не виявилося теж.
У підсумку нам видали дуже спрощений варіант у нашому готелі. Ми нею майже не користувалися і обходилися телефонною картою. Я підозрюю, що нормальної карти Мардіна не існує в природі. Не уявляю, як можна намалювати всі ці рівневі переходи, міні-тупики, дворики, сходинки, закутки старого міста. Треба просто розуміти, що є вулиця Джумхуріет і є те, що вище неї, і те, що нижче неї. Усе інше знайдеться, якщо на те буде воля провидіння.
Я нарахувала сім церков у Мардіні, не рахуючи протестантської і монастиря, що за містом. Для такого маленького містечка це пристойна кількість. Першою за списком і найближчою до нас після підйому в історичну частину міста була церква Сорока мучеників. Цю церкву дуже легко знайти: там, де закінчується вулиця Бірінджі і починається вулиця Джумхуріет, треба звернути вгору по вулиці Durum і пройти кілька будинків.
Так виглядає вулиця Durum:
У самій церкві фотографувати не можна, але двір у повному вашому розпорядженні.
Усередині ж церкви оздоблення просте, аскетичне. Стоїть вівтар, лавки і зовсім небагато ікон, у Сирійській православній церкві іконошанування не дуже розвинене (але й не заборонене). Ікон хоч і мало, але всі притягують до себе погляди: стиль настільки відрізняється від звичного нам візантійського, що спізнати кого-небудь майже не можливо. Утім, є ймовірність і зовсім нікого не впізнати – там свої святі, мученики і вчителі.
На сусідній вулиці стоїть вірменська Mor Yusuf Kilisesi (Surb Hovsep). А ось ця церква Mor Hırmız Kilisesi належить халдейському патріархату (тобто це католицька юрисдикція).
Ключі від церкви зберігаються у сім’ї, члени якої є останніми її прихожанами. Вони тримають ювелірний магазинчик на вулиці Джумхуріет через кілька дверей від церкви. Відчинити нам церкву вони, на жаль, відмовилися. Тож у нас залишилося на згадку лише фрагментарне фото через решітку.
Ще одна цікава будівля – це будинок музею Мардіна. Вхід туди виявився безкоштовним, це безсумнівний плюс.
Експозиція типова для провінційного музею, зате будинок грандіозний. Його збудували для сирійського патріархату наприкінці 19 століття. Після революції Ататюрка будівлю відібрали на користь держави.
А ось на цій фотографії видно дзвіницю Merıyem Ana Kilisesi Hırmız Kilisesi, теж закриту для відвідування:
Це Mor Simuni Kilise. Ми натрапили на неї випадково. Теж закрита:
Пізніше, в монастирі Дейрулзафаран, місцевий гід розповів, що щонеділі для меси відкривається якась одна церква, щоразу різна. Так виходить, що громада відвідує всі церкви.
З церквами начебто розібралися, а тепер просто прогулянка вулицями:
Іноді старі будівлі просто вирвані з міста, як гнилі зуби:
Комплекс Зінджир медресе. Тут зараз ліцей, а якщо піднятися вгору через дворик можна вийти на рівень вище. І опинитися біля самого медресе:
Це медресе побудоване в 14 столітті архітектором Наджма ад-дін Ісою.
Усередині ми зустріли імама, який працює при мечеті і заразом доглядає за всім комплексом. Він зовсім погано говорив англійською, але проявив гостинність по-максимуму: пустив нас на верхній дах свого медресе і напоїв чаєм.
По дорозі нагору він розповів нам, що працює в цій мечеті сам, помічників у нього немає, а громада дуже маленька. Тож не лише у християн у церквах “низька відвідуваність”.
Ось такий вид відкривається з даху третього поверху на Сирію:
А це вид на місто, яке, здається, лежить у ніг медресе:
Вище – лише замок, на якому зараз режимний об’єкт, а отже, відвідування лише за перепустками:
Спускаємося і вирушаємо далі досліджувати місто.
Хтось не зібрав урожай гранатів.
Діти побачили, що ми намагалися сфотографувати їхнього змія, і спеціально для нас запустили його ще раз.
Містом постійно гуляють віслючки (не самі по собі, з господарями). То тут, то там чується гев віслюка. Їх використовують як транспорт. Це наслідок незвичайної архітектури міста – тут не можна проїхати на машині, усюди сходинки і вони часом вузькі навіть для людини.
Найскладнішим у цій подорожі виявилося знайти хоч якусь виразну інфо для туристів. Цей напрямок популярний тільки серед турків, тож більша частина інформації турецькою мовою. Зрештою ти здаєшся і дотримуєшся порад бувалих мандрівників: просто блукаєш вуличками і насолоджуєшся видами і незвичайною архітектурою.
Усі фото автора.
Ірина Каплан – мандрівниця, письменниця і релігієзнавець. Автор проєкту про подорожі Iki çay .
